Я ніколи не був палким прихильником автостопу. Перше захоплення, коли мене вчила цій майстерності Юлічка Дячишин (я їй по вуха завжди буду вдячний) на трасі Тернопіль-Львів, вже наступного дня вилилося у першу самостійну спробу, коли я одразу в Винниках всупереч усім законам студентсько-викладацької етики "злапав" заступника декана факультету прикладної математики – відомогоі хорошого дядька Дияка. Ну а потім все було не особливо амбіційно. Автостоп я сприймав виключно як засіб пересування, коли не хочеться себе обтяжувати раціональним плануванням мандрівки або коли просто хочеться проїхатися за компанію з якимись трохи зсунутими кубітами.

Хоча відчувалося, що щось ще в тому є. Мені дуже сподобалася стара теорія Ігора Маркіна (мабуть вже в нього є нова ?) про таємничі закони автостопу: "коли треба, до тебе приходить місце для ночівлі, коли треба, до тебе приходить їжа", коли справді треба, до тебе приїжджає крута машина з бандитами які тебе швидко підвозять кудись за сотні кілометрів, куди б ти добирався два дні поїздами чи їншими видами зовсі не надійного громадського транспорту. Щось в тому є не дуже зрозумілого і дуже психологічного. Дуже важлива вправа для життя - нахабне вимагання в долі свого щастя. Вимога - негайно, швидко і комфортно. І просто так - ні за що. Це таки справді нахабно. І не так як вчили що в соціалістичних, що в капіталістичних шкільних підручниках. Потрібне тільки одне - безперервна віра в своє щастя. Щастя, яке ніби і залежить від інших людей, але в той же час ніхто не може тобі його зіпсувати. Потрібна тільки твоя віра. Ну і часом трохи впертості, звичайно.

Далі йде історія, за правдивість якої я не відповідаю. Те що написано, деким буде справедливо трактуватися як вигадка, і я наперед кажу, що сперечатися не буду. Реальність це те, що відбувається в тебе в голові. Тому вона буває дуже різною.

Ото ж...

До Криму їхати автостопом, то не така вже супер особлива штука. Багато людей вже це робили. Та й багато людей їздили на набагато дальші відстані. Але як на цілком пристойну поїздку це гарний вибір.

Рішення звичайно приймається в останній момент. Ніяких проблем з квитками. Ніяких звірянь розкладів. Просто ідея, телефонний дзвінок, зустріч в обід за шклянкою соку і великою мапою України, яку так і не змогли повністю розвернути на маленькому столику, і все готово. Виїзд - наступного ранку.

Починається все з маршрутки. Але це вже справжній початок. Як тільки вийшов з брами, перейшов дорогу і сів в маршрутку, з вікна якої енергійно махала рука дуже усміхненої і дуже привітної супутниці, як вже було справжнє відчуття початку мандрівки. Відчуття початку пригод, і відчуття дуже приємного збудження, якого останнім часом явно бракувало. Ну і, звичайно, одразу з"явилося відчуття приємної власної нахабності, без якої стопом далеко не заїдеш.

Першу машину ми розмочили, і все пішло несподівано легко. Жигуль, грузовик, і ми вже у Рівненській області. Москаль на ТІРі з одним сидінням і ліжком і ми вже за Житомиром. Маленький грузовичок з дуже приємним і дуже балакучим дядьком і ми вже в Києві. Від відчуття власного щастя (тобто, що нам таки справді щастить) а також від відчуття що нам зупиняються виключно дуже гарні і приємні люди (що згідно з іншим зовсім не зрозумілим законом мало би значити, що і ми такі собі нічого) приємно гріло душу. Потім - вечір, старенькій дідусь на старенькому москвичі (перший погано бачив знаки, а в другого погано світили фари) і ми вже готові гідно зустріти ніч в Білій Церкві. Я оглядав кущі навколо, де б заночувати. Але далі був ще один ТІР, водій якого колоритно називав всіх міліціонерів і всіх, хто йому не дуже подобався, потворами. Нічна дорога до Одеси і коротка ночівля на ліжку в тій самій машині біля Хаджибеївського лимана.

Зранку виявилось, що гальмую не тільки я, і якийсь дядечко з окружної дороги завіз нас до Одеси. Потім я спросоння злапав рейсовий автобус до Херсона (і таке в житті буває, особливо зранку). Потім почалася якась дивна заплутана дорога по півдню України, про який я знав лише те, що там багато кавунів. Доріг там також багато, як виявилось. І жодної порядної траси, як для автостопу. Тож було ще пару машин місцевого значення і все ще в тій самій Херсонські області нас підібрав дядечко (дай йому Боже щастя) який їхав до самої Алушти.

Отож 1500 км (маршрут ми чогось вибрали не найкоротший) за два дні (півтори доби) і купа цікавої краєзнавчої інформації. Такий результат мандрівки. Тобто навіть не самої мандрівки, а тільки дороги до Криму.

Довідка:
поїзд Львів-Сімферополь їде 35 годин (півтори доби), тролейбус Сімферополь-Алушта їде півтори години. Квитки в сезон треба замовляти за місяць наперед.

Ну сама мандрівка також була на совість, чого і слід було чекати від двох справжніх рейнджерів. Про це колись потім. Тільки скажу, що на найвищу гору Роман-Кош ми звичайно ж вилізли.