Люди натхненно готуються до зустрічі Різдва і Нового року, в повітрі витає запах свята, надворі все вкрито білим пухнастим та скрипучим від морозу снігом, лютує справжня зима... Саме час ґенерувати нові ідеї, планувати з друзями майбутні подорожі, експедиції, сплави. Та гріх було б не розповісти і про вже здійснені мандрівки, забути які просто не можливо. Отож, хочу розказати зараз (мав би це зробити ще кілька місяців тому) про своє повернення до дому з Британських островів - велопробіг Лондон (Париж) – Тернопіль.
      
      Такою непосидючістю я, напевно, завдячую рідному істфаку - археологічна експедиція 1997 року і маса цікавої інформації про різні куточки світу зробили свою “чорну” справу, і ще ріднішому тернопільському СУМу, завдяки якому і з яким я пройшов найвужчі закутки печер Тернопільщини, перевертався на катамаранах у крижаній воді Серету, пробував себе у скелелазінні, не раз бродив Карпатами.
      Думка здійснити мандрівку визрівала в мене протягом останнього року. Карта Європи, що висіла на стіні будинку, який став мені домом, під час мого перебування у Лондоні, кожного дня надихала на обмірковування деталей майбутньої транс-європейської вело подорожі.     Мої, майже наполеонівські плани передбачали відвідання Франції, Італії, Греції, Болгарії, Румунії і, нарешті, закінчитися велопробіг мав на Батьківщині, тобто в Україні, Тернополі. А ще мав велику надію зустрітися з групою тернопільських роверистів в Шамоні, біля Монблану. Але цей задум нічим не закінчився, бо хлопцям не вдалося отримати візу.
      Часто бувало, що обмірковував я не наодинці, а з друзями, яких, на превелике щастя, я знайшов на Туманному Альбіоні немало. Та ще й яких! Доводилось також радитись і з тими, що перебували в Україні. Всі вони підбадьорювали, дивувалися масштабом мого задуму, ставили під сумнів можливість його здійснення, допомагали обрати маршрут, казали, що я дурний, радили, що брати в дорогу і що ні, переконували, що після першої сотні кілометрів розболиться місце на якому сидиш ( саме так і сталося)... Ці розмови мене ще більше надихали, тому завершивши всі справи, які тримали мене в столиці Об’єднаного Королівства і ретельно підготувавшись, я вирушив у дорогу.
      Першим пунктом на моєму маршруті був Париж, до якого я прибув потягом “Eurostar” і який зустрічав мене не дуже привітно - дощем. Але дощ падав тільки першого дня, так що це не завадило мені об’їздити столицю Франції вздовж і впоперек. Ще років десять тому я ніколи б не повірив, що мені вдасться побувати в Парижі, побачити на власні очі Еффелеву вежу *, споруджену за проектом дядька Ґустава Еффеля у 1887-1889рр. з нагоди сторіччя французької революції; Тріумфальні арки, збудовані на честь перемог Наполеона Бонапарта; Собор Паризької Богоматері, навколо якого розвиваються події в однойменному романі Віктора Гюго; Лувр, де знаходиться одне з найбільших у світі зібрань давньоєгипетського, античного та західноєвропейського мистецтва, багато інших неповторних місць. Все це колись здавалося таким далеким і недосяжним, а тут – бери–не хочу, все на раз. Вдалося також знайти на цвинтарі Монпарнас могилу головного отамана армії УНР, голови Директорії, Симона Петлюри. 26 травня 1926 року у Парижі, на вулиці Расін, його було застрелено радянським агентом. У французькій столиці є також українська церква, на подвір’ї якої знаходиться погруддя Тараса Шевченка. Дуже вдячний отцю Михайлу Романюку, настоятелю того храму, що допоміг мені з житлом в Парижі.
      Французи – люди трохи привітніші за англійців. Іноді бувало розглядаю карту міста, а перехожі самі питають, чи не загубився я часом і чи не потрібно мені показати дорогу. Заплутатися в Парижі, мушу визнати, досить легко. Особливо через те, що дуже багато доріг з одностороннім рухом, а на карті напрямок руху не позначений, а ще бруківка “давала перцю”.
      На дорогах, поза містами, почував себе якось набагато затишніше, легко, незважаючи на те, що ровер з вантажем важили зовсім немало (тільки багажу - близько 30-ти кілограм). 
      З допомогою розмовника я давав собі раду майже у всіх випадках. Де цього не вистачало, намагався порозумітися використовуючи англійську мову.  
      Чи не в кожному містечку, яке траплялося мені на дорозі, можна було б знімати фільм про добу середньовіччя, настільки добре збережені архітектурні пам’ятки того часу. Очевидно, що ті краї не зазнали такої кількості ворожих набігів, як наша земля, але переконаний, що не лише це є причиною чудової збереженості старовинних будинків, палаців, замків, інших пам’яток, але й дбайливе ставлення місцевих жителів та влади.  
      На перший погляд здавалося, що труднощі почнуться поблизу Альп, але виявилося, що решта території Франції також не зовсім-то рівнинна. Не дуже далеко від’їхавши від Парижу, на мене вже чекали кількохкілометрові підйоми. Це вже було досить серйозне випробування для мене, бо, незважаючи на те, що останні чотири місяці перед від’їздом я наполегливо тренувався, в Лондоні таких горбиків не було. Але чим важче давалася дорога під гору, тим більше насолоди отримував, спускаючись вниз. Найвища швидкість розвинута моїм залізним конем на спуску становила 62км/год. Відчуття польоту, іноді, бувало аж занадто реальним.
      З наближенням гір збільшувалася і кількість людей на колесах ( двох колесах). Перед Ґреноблем, містом, яке вважають столицею французьких Альп, навіть з’явилися чудові велосипедні доріжки (якість останніх в інших містах Франції, в тому числі і Парижі, не дуже...). Ґренобль мені страшенно нагадував Львів і, взагалі, це місто дуже-дуже сподобалося. Саме там я познайомився ще з кількома велосипедистами з досвідом, зустрівся з ними в одному з кемпінгів. Серед них була одна пара, Чарлі родом з Нової Зеландії і Яна з Словаччини. Виявилося, що вони нещодавно одружилися і вирішили трошки прокататися. Це вже був четвертий місяць їхньої подорожі, яку вони розпочали відвіданням кількох країн південно-східної Азії і більше місяця мандрували самою Францією. Після спілкування з ними моя втома кудись відразу зникла і я був готовий штурмувати Альпи.
      Я знав, що подолати Альпи це зовсім не просто, але не думав, що на мене чекають такі затяжні підйоми. Перший серед трьох перевалів, які мені довелося подолати у французьких Альпах, був, напевно, найважчим. Цілий день, 80 км, дорога постійно вела вгору. Дякувати Богу, були люди, які час-від-часу підбадьорювали, обганяючи мене на автомобілях. Спершу могло здатися, що вони просто глузують, але подивившись на їхні обличчя, я розумів, що більшість з них не раз долала такий чи інший перевал і знає про що йдеться. До того ж майже кожен автомобіль віз по кілька велосипедів, це було ще одним доказом щирості моїх попутників. Далі мене чекало не менше випробування, адже наступний перевал знаходився ще вище. Висота Col d’Izoard, саме так називалася вершина, була на триста метрів більша за Говерлу, на якій я (ганьба мені!) ще не побував. 
                                                   * * * * *
      Незадовго був уже кордон з Італією, який мене досить таки здивував. Складалося враження, що просто в’їжджаєш в наступне село, а не перетинаєш державний кордон. Не було видно ні митників, ні прикордонників, так само як і кордону, лише попереджувальний знак із написом “Італія”. Ця країна зустрічала мене, як кілька тижнів тому Франція, сильним дощем. Та це не зіпсувало настрою, бо ж у Франції мені велося досить добре, тому сприйняв дощ як добру прикмету, що провіщає успішну мандрівку по Апеннінському півострову.
      Італійську частину Альп я промчав навдивовижу швидко. За півтора дня після перетину франко-італійського кордону я вже купався у водах Ліґурійського моря. Сподівався там гарно відпочити, але замість відпочинку море принесло тільки головний біль. Узбережжя в тій частині Італії настільки забудоване, що важко було навіть знайти місце для нічлігу, не кажучи вже про можливість насолодитися морськими хвилями. Та вихід завжди є. В одному з містечок мені не залишалося нічого іншого, як лиш примоститися на лавці. 
      Італія не може нарікати на брак привабливих для туристів історичних пам’яток, міст. Одним з таких цікавих, з надзвичайно давньою і славною історією, міст, які я планував відвідати, була Ґенуя (Genova – по-італійськи). Враження, які залишилися після відвідин вищезгаданого міста перевершили будь-які очікування. Бруд та страшенний сморід не давали змоги зосередитись на пам’ятках архітектури, на які Ґенуя така багата, а найгірші дороги, на яких я коли-небудь бував, змусили забути про всі принади міста і чимшвидше покинути батьківщину Колумба. 
      Не можливо не згадати про місто, де знаходиться один із символів Італії – вежа, що падає (чи просто нахилена). Розміри Пізи, напевно, не перевищують розмірів будь-якого з райцентрів України, але за прибутками, що приносять місту туристи, перевершує, мабуть, Україну в цілому. Якщо Пізанська вежа колись і впаде, в чому я дуже сумніваюся, то ця подія буде точно трагічніша, ніж виверження Везувію і загибель Помпеї.  Адже лежача вежа стільки туристів вже не привабить і доведеться тоді італійцям їхати до нас на заробітки.
      Флоренцією, містом, що колись було центром італійського Відродження і яке надзвичайно насичене різноманітними пам’ятками я мав змогу насолоджуватися лише один день, хоча і тижня було б замало щоб побачити усе. Далі на мене чекав Рим, колись столиця такої величезної імперії, а тепер лише столиця “Чобітка”. Та це зовсім не применшує величність цього древнього міста. Свідченням цього була присутність надзвичайної кількість туристів, їх там – хоч греблю гати! Колізей, найбільший амфітеатр стародавнього світу; Форум, прототип наших ринкових площ; знамениті терми, а також багато християнських святинь є тим магнітом, що притягує до Риму відвідувачів.  Собор Святого Петра є, звичайно ж, найвідоміший. Немає в тому нічого дивного, адже це найбільший християнський храм у світі і саме звідти Іван Павло II, Папа Римський, виголошує свої проповіді.
      Багато в Римі є вихідців і з України, але, на жаль, чи на щастя – це, в основному, заробітчани. Але є й багато студентів, що вчаться в духовних і світських навчальних закладах Риму. Біля Софійської церкви знаходиться відділення Українського Католицького Університету.  Поряд встановлено пам’ятник Шевченку. Він цікавий тим, що Кобзар зображений у вигляді римського(грецького) оратора, одягнутий в тогу. 
      Пощастило мені в Римі (точніше поблизу Риму) зустріти дуже гарних людей, земляків, що дозволили переночувати, нагодували та ще й екскурсію по Риму влаштували. Спогади про перебування в їхньому оточенні яскравіші за всі пам’ятки стародавнього Риму! Маю на увазі монахів студитів і монастир “Студіон”, що знаходиться зовсім недалеко від Риму, по сусідству з резиденцією Папи Римського. Та місцина настільки сподобалась Йосипу Сліпому, що він вирішив заснувати тут монастир 1964р.). ** До речі, майже всі монахи, що зараз перебувають в “Студіоні”, раніше служили в дуже відомому монастирі у Колодіївці, що біля Тернополя. 
      Саме в Римі я надумав змінити маршрут і замість Греції, Болгарії, Румунії, рушити до дому через Словенію та Угорщину. Завдяки оперативності працівників словенського консульства, вдалося того ж дня отримати транзитну візу. Відразу ж по цьому попередив друзів про зміну планів і був на сьомому небі від щастя, отримавши пропозицію від Андрія Бандрівського. З Андрієм ми познайомились в Британії, де він здобував післядипломну освіту. Він один з найбільших зірвиголів, яких я тільки знаю – поборник активного способу життя і дуже гарна людина . План був такий – зустрітися в австрійському місті Ґраз, куди Андрій мав прилетіти разом з своїм велосипедом, чи в Маріборі (Словенія) і далі вже разом крутити педалі аж до України. Це було саме те, чого мені бракувало, тобто компанія! Я без зайвих роздумів погодився. За вісім днів мусів подолати досить солідну відстань. Від Риму до Марібору – близько 1000 км, тобто жодних вихідних. А треба сказати, що до того я, як правило, кожного третього-четвертого дня відпочивав. 
      Апенніни, хоча й не такі високі тори, як Альпи, але виснажували надзвичайно, до того ж була страшенна спека (30-35°С в затінку). Таких об’ємів рідини і кількості харчів, як тоді, я раніше ніколи не поглинав. Якщо нічого не вдавалося купити на вечерю, завжди рятувала торбинка з жовто-білим порошком (манка!). Крім манки я постійно ще варив “pasta”***, рис, ну і гріх був би не скуштувати італійської піци (останньою був дуже задоволений і що найголовніше - ситий!). На сніданок, як правило, я споживав мюслі (з молоком, джерельною водою, інколи навіть з “Pepsi-Cola”), обідав сиром з хлібом + банка квасолі, горошку чи кукурудзи, йоґурт і якийсь фрукт. Фруктів в Італії не бракувало. Мандарини та апельсини на вулицях міст, виноград при дорозі, фіґи, персики, абрикоси завжди піднімали мені настрій.      
                                                     * * * * *
      Далі була Словенія. Там я почувався, майже, як вдома. Словенія – надзвичайна країна! Привітні люди, гарна природа, нормальна економічна і політична ситуація роблять її дедалі привабливішою для туристів з різних країн. Дивовижно, але майже всі словенці досить добре володіють англійською мовою. Хоча для нас це, може, і не суттєво, бо в більшості випадків можна порозумітися рідними мовами, словенська і українська ж бо слов’янські мови. 
      З Андрієм ми зустрілися в Маріборі. Перед тим існувала проблема із зв’язком, але в цьому нам посприяв Мітя, друг Андрія, який до того ж допоміг мені з ночівлею в Любляні. Знаючи мого львівського друга, як дуже досвідченого мандрівника, я трохи переживав чи зможу нарівні з ним крутити педалі, бо до того часу таки стомився. Та мої хвилювання були марними, бо наступного дня я навіть встановив свій особистий рекорд. Того дня нам вдалося проїхати аж 190(!) км, тоді як звичайно я долав десь 100-130 км на день. Півдня милувалися Словенією, а потім, перетнувши кордон, котилися через ліси та поля Угорщини. Рівнини нам не зустрічалися, але разом будь-яку гірку долалося набагато легше ніж на одинці. Десь після 170 км шляху, на одному з перехресть, ми натрапили на циганку, що продавала кавуни. А вже за кілька хвилин втамовували спрагу і голод одним із тих зелених красенів (це задоволення коштувало 2 євро і 50 форінтів). Того ж таки дня ми допленталися, якщо так можна висловитися про їзду на велосипеді, до Балатону. Славнозвісне угорське озеро постало перед нами такою собі калабанею, де води – по коліна, а комарів – по вуха. Оскільки “бліцкріґ” Угорщиною не вдався, а за планом цю країну, із заходу на схід, ми мали пересікти за два(!) дні і Андрійко не вписувався у графік, він змушений був підсісти на потяг. Отак, тільки-но відчувши смак подорожі з другом, довелося розставатися. 
      Попрощавшись з Андрієм, я одразу так розслабився, що весь день пролежав на одному з пляжів того ж таки Балатону. Туристів там також нівроку і майже всі – німці. Тому то і місцеві жителі більш-менш володіють німецькою, чого не скажеш про англійську мову. Не дивлячись на те, що сусідами Угорщини є, в основному, слов’янські країни, угорська мова навіть близько не схожа на жодну з слов’янських мов. Подібними до цієї мови є лише фінська та естонська. На це є пояснення. Ще в середні віки угорці прийшли з Уралу та зайняли Паннонію (колись так називалася територія сучасної Угорщини). Мова дійсно є дуже чужою, не зрозумілою і не придатною до вивчення. Такий висновок я зробив після того, як, проїхавши всю Угорщину спромігся вивчити одне єдине слово “köszönöm,” що в перекладі означає “дякую,” але і його я вимовляв дуже не впевнено. Такі ж вершини слова, як “доброго дня” чи “до побачення” так і залишилися для мене недосяжними. 
      Міцним горішком для мене виявилась угорська столиця Будапешт. Попав під таку зливу, що змушений був навіть поступитися принципом і відвідати “McDonald’s”, з іншою ціллю, ніж звичайно. Треба було перегрупувати сили, висушити карту та й попоїсти, бо голодний був. Раніше я згадував про те, що в Парижі складно орієнтуватися, а в Ґенуї нікудишні дороги. Так от, Будапешт поєднує в собі і перше, і друге. Більше половини дня я витратив на те, щоб знайти необхідну мені дорогу і виїхати з міста, кілька разів перетинав Дунай, їздячи з Буди в Пешту і назад. Оскільки все це відбувалося ще й під нічогеньким собі дощем, спогади про місто в мене далеко не найкращі. Ще жодне місто я не залишав, відчуваючи таке полегшення (зрозуміло, що за інших обставин все могло б бути зовсім інакше).
      Після Будапешту складалося враження, що я вже вийшов на фінішну пряму. Не мав жодних сумнівів щодо реальності виконання мого задуму. Природньо, що з наближенням до угорсько-українського кордону я зустрічав усе більшу кількість автомобілів з українськими номерами. Дивно було інше, що десь відсотків сімдесят цих авт – це були старі (дуже старі) моделі “Mercedes”. На кордоні, біля Берегового, довго мене не затримували. Лише один з прикордонників запитав, чи далеко я зібрався їхати. Почувши мою відповідь, що їду до Тернополя, дуже здивувався і, напевно, не повірив. Тож я вирішив не казати де починав цю поїздку.
         Якийсь час навіть не відчувалося, що потрапив до України. Проїжджаючи повз цвинтарі, бачив, що написи на могилах – латинкою, люди теж розмовляли якоюсь незрозумілою мовою. Будь-які сумніви розвіялися з прибуттям у Мукачеве. П’ять тижнів в дорозі і нарешті я вже вдома! 
      Найбільша спокуса плюнути на все і доїхати до Тернополя поїздом виникла в мене після знайомства з нашими дорогами. Було просто шкода ровера, адже він мені дуже довго і вірно послужив. За час мандрівки не було жодної серйозної поломки. Все що мені доводилося робити, це змащувати ланцюг, підтягувати, час-від-часу, гайки, клеїти і змінювати камери в пробитих колесах. Всього, проїхавши близько 4000км, пробивав колеса п’ять разів, два рази в Угорщині і три – в Україні.
      Перевали, які були на моєму шляху в Карпатах, а було їх два, взяв на одному диханні. Далі були Сколе, Стрий, Ходорів, Рогатин, Бережани. А на одному із спусків, за 40км до Тернополя, якийсь клятий “ПАЗік” *** намагався обігнати мене в той час, коли назустріч рухався вантажний автомобіль. Для мене, маневр того псевдо-автобуса, закінчився тим, що я опинився в кюветі. Дива не сталося, водій так і не зупинився. Розгледіти номер я не встиг, бо було не до того, перевіряв, чи всі кістки цілі. Слава Богу, нічого серйозного не сталося, лише трохи лікті та коліна постраждали (на шоломі також залишилась пам’ятка про той випадок). Зализавши рани (добре що була аптечка), я мобілізував усі сили і таки подолав решту дороги. 
      Отак закінчилась моя подорож, яку я розпочав ще в Лондоні 9 червня і закінчив 24 липня 2002р. в Тернополі. Звичайно ж, прикрий випадок з тим автобусом вплинув на мій настрій, але це аж ніяк не применшило радості від того, що я вже вдома. І дим Батьківщини приємний! Ніщо також не могло стерти яскравих вражень, які залишились після мого “Tour de France” Європою. 
      А наостанок згадалося чудове іспанське прислів’я:
“Мандрівнику, доріг не існує. Ти прокладаєш дороги йдучи.” 


       Любомир Крупницький


* Відома нам як Ейфелева вежа. 

** Студити – чернечий чин УГКЦ, який заснований з ініціативи  А.Шептицького у 1907р. Перший монастир було збудовано, тепер вже, у горезвісному Скнилові поблизу Львова.
 Йосип Сліпий заснував монастир одразу ж після того, як емігрував до Ватикану, до того, з 1945 по 1963рр. перебував в ув’язненні, на каторжних роботах і засланні в СРСР.

*** Слово, яке італійці (і не тільки вони) використовують для означення
     всіх макаронних виробів.
 
**** “ПАЗ” - абревіатура, що означає Павловський Автобусний Завод.