Почалося все як і мало бути. Вівторок зранку - поїзд, автобус, літак до Женеви. Обід - годинна прогулянка Женевою, поїзд. Вечір - Гренобль, готель, прогулянка перед сном, французький смажений бутерброд з сиром, ліжко.

Наперед роздруковані карти і розклади поїздів зробили мандрівку до нецікавості передбачуваною. Загалом, в Женеві мені дуже сподобалося, що на вулиці можна зустріти людей з лижами, і що в них є вулиця Монт Блан, з якої, мабуть, в хорошу погоду, ту гору і видно. А в Греноблі мені сподобався мій готель з темними коридорами, які створювали якусь дуже незвичайну атмосферу.

Середа

Прокинувся ще перед сьомою ранку і пішов на готельний сніданок. Дали якогось круасана, кусок булки, пару малесеньких пакетиків з джемами і каву. Трохи розчарувався. То вам, звичайно, не англійський сніданок в B'n'B.

На восьму ранку прийшов на реєстрацію. Був одним з першим. відразу познайомився з дядьком з Південної Африки і якимось французом. Француз не дуже вмів балакати англійсько, тому познайомився з південноафрикацем краще. Він представляв науковий відділ компанії, яка добуває діаманти. Приїхав на конференцію тільки слухати, бо компанія не дозволила йому представити свою роботу. Комерційна таємниця, все ж таки.

Сама конференція була радикально французька. Всього лиш декілька іноземців, через яких всі решта французи мусили доповідати англійською мовою.

Після реєстрації пішов у місто шукати інформаційний центр. Хотів карти навколишніх гір. Хоч погода була поседньої видимості, але я бачив все, що треба - круті і скелясті гори спокусливо піднімалися у хмари з усіх боків міста. Взагалі, містечко Гренобль то є супер. Студентське містечко посеред Альп, яке називають французькою кремнієвою долиною. Тут є все - і величезний прискорювач (велике коло яке охоплює місто), і найбільший в Європі ядерний реактор побудований для наукових цілей, купа різних наукових інститутів, купа студіків, гарна архітектура в центрі міста, модернові трамваї, і, основне, Альпи з усіх боків. Якби я знав французьку мову, то хіба був би дурний, якби поїхав не в Гренобль, а в Англію вчитися.

 Трохи посидів на конференції, пообідав, ще раз збігав за картами, і виліз на найближчу гору з Бастилією. Гора була трохи крута, тож мусив прогуляти післяобіднє засідання конференції. Прийшов зразу на сьому вечора на фуршет. Нагуляв на свіжому повітрі хороший апетит, тож наївся там за всіх аспірантів Ланкастера. Потім пішов до готелю, повторити свою доповідь і спати.

Четвер

Сніданок був на всі 100 процентів такий самий, як і попереднього дня. Але я вже не розчаровувався.

На ранковому засіданні виступив, вкинув в кишеню пару круасанів і побіг до готелю. Я вже мав план. Гори на півночі з парою лижних спусків по дорозі були зовсім недалеко.

Вирушив я спочатку пішки. Дорога почала підніматися круто в гору за 500 метрів від центра Гренобля. Стало зрозуміло, чого місто таке невелике. Більшого вони би тут просто не помістили.

Погода була трохи мерзенна. З самого ранку падала слякоть і нічого навколо не було видно. До найближчої цікавої точки було 10 км, тож я почав по дорозі стопати попутні машини. Мене майже одразу підібрала машина з трьома хлопаками. Трохи ще поїхати вгору, і прийшлося вдягати ланцюги. Хлопці були явно чайники, вдягали ланцюги довго. Потім ще два рази по дорозі зупинялися перевірити, чи вони не повідлітали.

В багажнику в них були снігоступи, то ж хлопці видно були трохи рейнджери. Я в них спитався, чи можна вилізти на гору Chamechaude (найвищу гору в околі того села, куди я їхав), і вони сказали що нічого в таку погоду не вийде. По-перше - лавини, а по-друге, без снігоступів і так нікуди не зайдеш. Ну хлопці були праві. На висоті снігу за ніч насипало як має бути. І він все сипав і сипав.

Висадили мене в селі Le Sappey. Я пішов у місцевий бар питатися, де можна на лижах покататися. Народ там був явно напідпитку і в дуже хорошому стані духу. Натужившись, вони спільними зусиллями пояснили мені що в таку погоду ніякі підйомники не працюють і кришка. Ну нічого не зробиш. Я з’їв останнього круасана що був в кішені і пішов дорогою в гору в напрямі перевалу Col de Porte. Хоч і йшов я звичайною автомобільною дорогою, але все було цілком гарно. Все було засипано снігом. Там де колись стояли запарковані машини, зараз з суцільного сніжного покрову стирчали щітки машин. Красотища одним словом.

Дорога була не дуже завантажена, тож майже до самого перевалу я дійшов пішки. Метрів за 500 до нього зупинився дядько на джипі і спитався, чи мене не підвезти. І направду, Франція, то вам не Англія. Їхав би на тій машині англієць, то подумав би, що якщо я кудись йду, то значить мені туди треба.

Вийшов я на перевалі, побалакав ще з одним дядьком, який також сказав, що в таку погоду тут нічого не працює, і що краще б я не по дорозі гуляти не ходив, бо така купа снігу, що труба. Ну так воно і було.

Але психологічно виснажений англійською зовсім не зимовою погодою, я зовсім здатися і змарнувати таку нагоду просто не міг. Натрапив на стежку і пішов трохи погуляти. Стежка була протоптана професійно - снігоступами, і то було дуже доречно. Без стежки я б там дуже не нагулявся. Свіжий сніг був по-пояс.

Коли вийшов знову на перевал, то вже був якраз час повертатися до Гренобля – я ще хотів потрапити на вечірнє засідання конференці.

До Le Sappey дійшов пішки і там мене підібрав дядько. Він був виходечь з Індії і дуже балакучий. Явно тішився побалакати рідною для нього англійською мовою, і було смішно як він перекривляв французів, і нарікав, що вони англійською говорять як зовсім турки. Хороший був дядько. Завдяки йому я суперово встиг помитися, превдягнутися і вчасно потрапити на конференцію.

П’ятниця

Встав зраненька. Слав всі речі, здав ключі від кімнати і залишив наплічник на зберігання. Жалю за пропущеним готельним сніданком не було ніякого.

До автовокзалу було зовсім недалеко, і я без проблем туди зайшов, купив квитки куди треба, і сів у потрібний автобус. Після години петляння по Греноблю і навколишніх горах вийшов на Chamrousse близько дев’ятої ранку. Місце виглядало потужно. Справжній Альпійський курорт. Тож за 30 метрів від автобусної зупинки я взяв спорядження на прокат, купив пропуск на підйомники і сів на найближчий з них.

 Скажу чесно. Спочатку враження були неоднозначні. Підйомник витягнув мене на висоту 2000 метрів і там було просто холодно. Я перший раз в житті мусив застібнути свою куртку на всі її два замки. Розніжений англійським кліматом я запасся теплим одягом трохи нахаляву. Думав що якщо буде холодно, то буду рухатися і грітися.

Ага. З тим якраз і була проблема. Справа в тому, що їхати не було куди. Тобто, не було видно куди. В такому тумані я ще в житті не катався. Густий сніжно-білий туман і свіжий туманно-білий сніг під лижами. Орієнтація нульова. Відчуття були справді дуже незвичні. Ніякого відчуття простору і як не дивно - ніякого відчуття швидкості. Направду - я не знав з якою швидкістю я їду. Часом приблизно здогадувався по коливанням сили тажіння. Якщо відчуваєш, земля віходить з під ніг, значить напружуй ноги і готуйся до навантаження. Якщо воно одразу не приходить - гальмуй ! Людей на схилі не було і я себе відчував повним Васьою. З гори буквально сповзав, бо треба було притримуватися лижної траси, щоб взагалі десь не запороти до південного схилу Матехорну. Це виходило так собі. Одного разу таки запоров писком в цілину коли виїхав за межі втрамбованої лижні. Потім ще лижі мусив з під снігу викопувати.

 Ну так воно спочатку і йшло. На другу спробу я сів вже на більш завантажений підйомник. Він був на 50 метрів по висоті коротший, але на схилі були люди. Це було дуже доречно в таких умовах, бо люди були як маяки. По них можна було визначати напрям лижні. Снігу під ногами все-рівно не було видно, але то вже було таке. Лижня була гарно втрамбована ратраком, тож можна було їхати навпомацки.

Потрохи розпогоджувалося і в тумані почали з’являтися діри. Можна вже було їхати швидше. Почало виглядати сонце. Ну і тоді я відчув справжній кайф. То була повна торба. Сонце, Альпи, свіжотрамбований сніг і я на справжньому слаломному спуску. На такому ж, як показують по телевізору під час чемпіонату світу з гірських лиж. То була сама справжня торба. Без гальмів. Після тростянських горбів рівненька траса 40 метрів шириною сприймається як перехід у кращий світ. Обмеження швидкості нема ніякого. Відчуваєш, що 120 км/год (стандартна швидкість на лижних змаганнях) це цілком реально. Відчуття швидкості дуже захоплює. Все тіло разом з мозком перетворюється на механізм контролю лиж. Це час коли мозок працює на максимумі швидкості і ефективності. На такій швидкості в голові залишається тільки те що треба. Тільки справжні відчуття і природні інстинкти. Все що дурне і непотрібне одразу забувається. Нервові шляхи переходять на найвищу тактову частоту і включаються всі так звані хімічно-фізіологічні винагороджуючі механізми. Відчуття повного щастя стає неможливо побороти. І ще ти відчуваєш справжню красу. Сонячні засніжені Альпи навколо це - казка. Ти не встигаєш на них дивитися. Нема ні пів секунди зайвого часу щоб хоч кинути оком на гори. Це верхня межа ефективності - очі і мозок задіяні на всі 100. Відчуття краси стає зовсім іншим. Ти не дивишся на неї - ти сам стаєш частиною цієї краси і сприймаєш її з середини.

Особливу роль мають і ноги. Як би могли - вони би боліли. Але егоїстичні відчуття ніг в цій ситуації зайві. При повній мобілізації організму біль в ногах це був би недоречний подразник мозку, який вже не має часу на такі дурниці. Тому ноги не болять. Ти їх відчуваєш вже після того як з’їхав до самого низу. Але це вже внизу. Шалене відчуття духо захоплюючої перемоги і ще якихось незрозумілих хімічно-фізіологічних процесів перетворює відчуття болю на примне відчуття розігрітих м’язів. То була справді торба. Трохи було шкода, що я був сам, і не було з ким поділитися радістю.

Я згадав як в дитинстві читав якусть фантастичну оповідку про те як людство майже повністю вимерло. І виною тому було те, що винайшли технологію, як перепраляти людей на Юпітер і перетворювати їх в місцевих тварин. Ті тварини на великій швидкості стрибали по цілому Юпітеру (а він такий нівроку великий) і при цьому відчували шалене і безперервне почуття щастя. Це було настільки добре, що ніхто з людей більше не хотів повертатися на землю. Я подумав, що той дядько мабуть списав тих тварин з лижників. Ну чесне слово, як би перетворив хтось світ на нескінченну лижню з сонцем і гарним снігом, і щоб весь час униз і по нових схилилах - я би добре подумав, чи я хочу повертатися у наш світ тротуарів і комп’ютерів.

Під кінць, з 400метрами вертикального перепаду я справлявся за 2 хвилини. Вітер у вухах свистів як має бути. Але треба було закруглятися. 5 по четвертій я сів на автобус і через годину знову був у Греноблі. Жалю за пропущеним цілим днем конференції і пропущеним обідом не було ніякого.

Забрав речі з готелю, на вокзалі купив квиток до Женеви, і ще трохи мав часу щоб погуляти. З’їв гамбургера і випив кави. Щось є такого особливого в тій французькій мові. Чогось було дуже приємно, коли в кафешці мене називали “місьє”.

Женева

До Женеви я прибув біля 10 вечора.

На вокзалі мене замість Славка Філінчука зустріли Іринка та інший Славко (ще один львівський хімік у тимчасовому швейцарському засланні). Справжній Славко та Артем поїхали забирати матрац Артемовою великою машиною. День був дуже особливий - перший день як Славко і Маша (його дівчина) дістали ключі від нової квартири, і тут зразу стільки гостей. Тож почалося все з балагану. Паркування машин, миття крісел, поламаної сигналізації, носіння матрацу, розбитої фари і т.д.

Десь після 12ї ночі все більш-менш вгамувалося і ми пішли шукати щось попоїсти. Закінчилося все МакДональдсом. Там ми і сиділи і складали план на завтра.

Я був однозначно настроєний на лижі. Ще в літаку вичитав про знаменитий курорт Шамоні на масиві Монт Блан з загальною довжиною спусків під 200 км. Є де покататися одним словом. Але з лижами трохи були проблеми. По-перше, що Слако, що Маша були зовсім не лижники, а по-друге, Артем і Іринка збиралися відверто на халяву і не взяти з собою ніякого порядного зимово-лижного одягу. А Монт Блан то ж не жарти. Як завезе підйомник десь за 3000 метрів, то там і замерзнути можна.

Тож зупинилися ми на компромісному варіанті. Екскурсії по Швейцарії з рейнджерським походом в аквапарк з, як Славко запевнив, екстремальними трубами. В такій штуці я ще в житті не був, а на лижі можна було поїхати і в неділю. То ж Славко і Маша завели нас на свою нову квартиру а самі пішли спати десь інде. Ми з Артемом ще посиділи і побалакали до глибокої ночі, але про що, вже чесне слово не пом’ятаю.

Пізнього ранку наступного дня ми нарешті поїхали на екскурсію. Спочатку вздовж величезного женевського озера в справжнє швейцарське село - Монтрю. Воно якраз і знаходилося на самому узбережжі і там полюбляли жити всілякі круті дядьки, типу Фреді Меркурі. Красота була там правдива. Озеро і скелясті Альпи це є дуже вдале поєднання. Були б ще в тому озері величезні океанські хвилі для віндсерфінгу, то може і би там колись захотів трохи пожити.

Потім пішли ми на екскурсію в якийсь замок національного значення і, нарешті, після замку доїхали до аквапарку. Спочатку добре попоїли, знову у МакДональдсі, і пішли у середину.

Почали ми по наростаючій. Спочатку повільні труби по яких з’їжджаєш на надувних кругах-човниках. Особливо мені сподобалася чорна клаустрофобічка труба. Просто як в анекдоті. Сідаєш на чорне-чорне колесо і їдеш у чорні-чорній трубі. Добре, що вода в середині була не чорна, хоча все-рівно нічого і так не було видно. Після того, як ми пройшли усі рівні з надувними колами, залишилися дві труби, де з’їжджаєш на спині. Як сказав Славко, то вже для трохи екстремалів, там навіть труси можуть в задницю залізти. І ще туди дітей не пускають.

Ну так воно і було. Спочатку була оранжева труба. На вісім секунд прийшлося затримати подих, бо дихати було страшно. Маша вже там не каталася. Іринка один раз з’їхала, але тільки після того, як Артем її налякав наступною червоною трубою. А наступна труба була справді трохи страшна. Називалася вона white water, і це була просто дірка яка вела у провалля. Найстрашніще було – зважитися. Сам спуск був настільки швидкий, що майже не встигав злякатися. 2 секунди вільного падіння і гальмування з невеликою перегрузкою від напору води. Але подих захоплювало як має бути.

Після того як ми пройшли червону трубу, випробувань більше не залишилося. Тож не залишалося нічого робити, як розлабитися. Так ми і зробили. Поплавали у каналі з штучною течією, потім в басейні з хвилями, потім в басейні з бульбашками, потім пили коктель, потім поплавали у відкритому басейні, потім ще повозилися по трубах, попарилися у сауні з евкаліптом (уявіть собі баню з сильним запахом зірочки - мене чуть зовсім не вставило), тай по всьому.

До Женеви було 100 з гаком км, і в нас була запланована справжня супер святкова і супер швейцарська вечеря, тож до хати вже трохи хотілося.

Як приїхали, то Маша швиденько забацала фондю. То сама-сама швейцарська їжа. Баняк з розплавленим сиром, в який треба мочати куски хліба, і так їсти. Обов’язково це все треба запивати вином, а то та мішанина може в шлунку загуснути і тоді капець.

Наїлися ми тим фондю як має бути. Славко з Машою знову пішли кудись ночувати, Іринка спати, а ми з Артемом знов чогось сиділи, пили віскі і про щось балакали. Позитивий результат був такий, що коли я біля третьої ночі влягався спати, то бажання вставати о сьомій ранку і йти шукати вокзал, щоб спитатися як доїхати до Шамоні, вже не було. Одна мрія залишилася на майбутнє. Я подумав що то тільки на користь - буде чого ще колись відвідати Женеву, і з чистою совістю заснув.

Ну і загалом мабуть не прогадав. Славко наступного дня влаштував нам справжню і дуже інформативну екскурсію. Ми дізналися про Женеву і Швейцарію все що можна було дізнатися. І що щвейцарці тримають по хатах зброю на випадок війни, і що весна в них починається, коли з’являються бруньки на головному каштані міста, і що Женева колись була незалежною республікою, куди приймали гнаних за вільнодумство людей, і що паркування машини в Женеві грозить нервови зривом, і годинами втраченого часу на кружляння маленькими вуличками, і ще купу всього цікавого. Славко - дякую !

Наступного ранку - на літак, і знову в цю Богом забуту країну - Англію. Ні снігу, ні гір - торба одним словом.