Здарова

Кароче, діло було ось як. Наша екстрімівська палатка сумнозвісної фірми «Хана» дала тріщину в дузі і сильного вітру не витримала б. Спальники наші шось холодноваті, вночі спимо одягнутими. Аклімуха шось повільна (насправді, як мені сказали, три дні – то взагалі фантастика!), і у нас немає примуса, немає сонцезахисних окулярів. Єльбрус вкритий льодовими полями, які без страховки зараз не ходяться. А саме головне – ми віддали Ігору Губіліту наше САЛО! І звідки ж ми будемо брати енергію без цієї основної бдіодобавки, що ми будемо робити, коли замерзатимемо на Горі без нашого домашнього талісману? Це песимізм.

А ось і оптимізм. В інтернеті на найближчі два дні хорошая погода, по-друге, на бочках живуть білі люди, і головне – я вже тут, в Терсколі, я приїхав сюди хрен зна звідки, притарабанив усю свою найкращу снарягу і увесь казковий гірський рай – тут, навколо мене! Тільки простягни руку, і ти вже в ньому. Достатньо ступити крок у будь якому апрямку, і тобі захочеться йти все вище і вище, аж до самісінької вершини. Я знаю, що Гори в цілому дружні до нас, і нам щастить завжди набагато більше, ніж не щастить. А зробити очумелими ручками нові окуляри – це справа техніки 

Ну що ж, довелося іти на Ельбрус самому. В палатці холодніше, зате на душі спокійніше. В пів шостої ранку ми з Олькою вилізли із палатки, яка стояла понад річкою в сосновому лісу на снігу товщиною півтора метри. Потягнувся, десь там за горами в чистому небі скоро встане сонце. Сосновими гілочкаим розвів багаття, забабахав собі чаю, зібрав рюкзак і рушив собі відвисати. Оля вирішила провести мене до поляни Азау, щоб не було нудно іти по асфальту. Пройли мимо афігенних лавинних пушок, які ніхто не охороняє, і в упор їх сфоткали. Величезні дула націлені на далекі високі верини, з яких звисають снігові шапки. Сніг не провалюється. Поки йшли по дорозі від Терскола до поляни Азау, в якийсь момент за спиною зявилося сонеко і поклало мені руку на плече. Мабуть подумало, що мій рюкзак є його кусочком. Пів сьомої, людей взагалі немає, і тут раптшом мене обганяють кросом дві дівчинки, з Терскольської спортшколи, і швидким темпом шурують під горку. Тільки тоді я по-справжньому проснувся. Але діло не в тому, все було дальше.

Так ось, підходимо ми під будівлищу маятникової канатної дорои, де закінчується ущелина і проають шашлики. Ну що ж, підйом до станції "Мир" коштує аж 20-40 гривень (як домовишся), тим біьше ще не крутять, а я буду займатися акліматизацією. Ранок прохолодний і я вдягаю кішки та беру льодоруба. Планомірно по лижній трасі починаю набирати висоту, і розігріта кров одразу починає давити незамінне почуття комфорту. Тут вийшло сонечко і навколишні гори відбивають його прямо на мене. Починає припікати, я би радістю роздівся, але ж згорю тут же! Тому вибираю місця, де де дує легенький вітерець.

На підйомі купа слідів фрірайдерів, які їдздять, де їм заманеться, сміливі люди! Вирішив по їхніх слідах зрізати поворот і вийшов на такі скали, що довелося, далеко траверсувати і обходити. Вниз почали шуршати перші сноубордисти, а я їм дякую, що так добре утрамбували мені дорогу. Годинника в мене немає, тому я нікуди не поспішаю, ну і десь до обіду я піднявся вже до станції "Мир" 3560м. Красота офігівающа. Ну така видимість навкруги, що мене аж срати потягнуло!!! А мене зі всіх сторін оточили мандрівники, що піднімалися на канатці і ніяк не сподівалися, що я так швидко вигулькну на "Мирі". Я їм почав шось розказувати про альпінізм, а вони мене все не відпускють! Хоть би грошей на щастя дали. Так пригостили тілики снікерсом, який я запив літрою чаю і побіг нарешті за снігову кучугуру, хоч в 15 метрах і стояв туалет. Проте там пейзаж зовсім не такий, хіба що надписи на стінах читати, чи що? А ще я там знайшов поларову рукавичку.

Ну, вернувся, нап’ялив на себе рюкзак, помахав ручкою і потопав на Бочки. По дорозі впізнав аж двох лижників, з якими раніше познайоимся. Дуже класні чуваки. Обоє помахали головами, сказали що страшно захотіли піднятися за мною, та тільки лижі влом на горбу тащити. От якби в них був рюкзак зі спальником, то обовязково б зі мною в палатці затусувалися, і пива випили. Запрошую їх зі мною наступного разу, а поки – першим ділом самольоти. Хто ж не знає, як то гарно на підйомі з кимось поговорити! Миттю вилетів до бочок.

Анігдот 1, який мені розказали на підйомі: Знаете, Почему в Чернобыле нельзя собирать грибы? - Разбегаются!!!

Це було сказано на рахунок крейзанетих лижників і альпіністів. Хто зрозумів, пишіть мені на пошту, бо я не до кінця догнав .

На бочках куча буржуїв в яскравих нових куртках і з неудохотвореними очима та розмовами. А я пішов пообщатися з нашими доблесними рятувальниками. Висота 3800м. Напревелику радість вийшов до мене молодий патлатий пацан:

-Не боїшся згоріти? -питає МЧСник. -Боюся, - і вдягаю назад курточку на голе тіло. - Де тут можна підсніжників мамі назбирати? - А ти накрий сніг клейонкою, і вони за три дні самі виростуть, ак в теплиці. - Ну як там нагорі? (киваю головою в бік сяючого куполя, який уже виріс на піванеба) - Та, два іспанця на льодовику розбиися вище скуль Пастухова, а Приют 11 вроді вже зі снігу відкопали, та до завтрашнього вечора погода буде просто чудова! А по дорозі назад заходь до мене на чай, мене вже задрали ті німецькі гопніки. - Ну, не планую без страховки туди ходити, - посміхаюся я, і попросивши в термос кипяточку »для автономності», тусую далі під срблястий купол. Срібло – то все лід, - критично оцінюю обстановку.

Анігдот 2: Ну, летит значит по стене одна связна вниз, а другая вверх, и одна другой говорит: - А че это вы вниз летите? - Да, мы подруге страховку доверили... - А, ну а мы - примус. (Отже, оскільки нічого горючого у мене немає, то халяви на підйомі мені не намічається.)

Іду по сніжному полю від бочок до горизонту (оскільки Приюту не видно), і бачиться мені через окуляри, що я йду по розпеченій піщаній пустелі. Таке сонце!.. До приюту постійно ганяють ратраки, і закидують вгору лижників, проте сміття вниз не забирають. Добре, що скоро його засипе снігом і воно стане поховане в товщі льодовика поки через 100-300 років випливе. Витираю обличч снігом, і виходжу на снігоий бархан поряд з Приютом! Побєда, на сьогодні це моя вершина! Кидаю рюкзак, зразу ж бадяжу собі в термосі півтора літра молока, які на протязі 15 хвилин випиваю.

Кругом - курорт! І я тут сам один, знаєте. як це буває класно! Коло приюта 15 на 10 метрів - сухі гарячі вулканічні скелі. Вивалюю на них все з рюкзака, розкладаю сушитися, сам вкладаюся на спальнику і розпочинаю в чомусь захоплено ковирятися-ремонтувати. Озираюся - я ще ніколи не бачив стільки гір!!! Балдію, як кіт! До заходу сонця залишилося ще велика купа часу. І який же отой Ельбрус великий! День йдеш - яка гора? - Е! Два йдеш, яка гора? Е!!!

Ну, мабуть пора вже щось рішати з ночівлею. Досі я чекав, що хтось вийде з приюту і мене туди запросить. Направляюсь до входу сам, може хоч дозволятьв поїсти в себе зварити за гроші? І тут бачу, що вхід завалений на два метри снігом. Що я тепер буду робити, казали ж, тут є люди! Може, залізти через вікно? Починаю шукати де позручніше виламати, і з іншого боку бачу маенькі двері, двері відкриваються... Залажу – «є тут хтось?!» Нема відповіді. Всюди купи сміття і снігу. Піднімаюся нагору - приют порожній!!! А на верхньому поверсі - температура +10. Навіть палатку всередині не треба ставити! Помічаю боковим зором хавку, бензин, посуд, матраси, сірники! І тут мене починає крити!

Я вилажу назовні і почиаю бігати, стрибати! І співати Арію на повен голос! Не зважаючи на лижників навколо. В розрідженому повітрі чудова і чиста акустика! Так, добре, а як я буду палити тим бензином не маючи примуса? Я залажу назад в "підвал" і несміливо підхожу до газової плити. Беру сірник, відкручую вентиль... Не горить. Ще раз кручу вентиль. Сірник знов гасне. Навіть запаху газу не чути. Але чути шум! Знову палю сірник і пробую всі решту канфорок. І одна з них загоряється прекрасною синьою квіткою! Вона світиться і так прекрасно гріє! Ставлю кастрюлю снігу і більше мене нічого не хвилює. Ну ні, треба цьому приюту віддячити! Я закочую рукави і кидаюсь прибирати. Все навколо замітаю і мию, але сміття не виношу, бо то вже робота для машин.

Невдовзі перед заходом сонця я вилажу на дах приюту з каструлькою картопляного пюре і термосом чаю. Як то кажуть, в здоpовом теле - здоpовый стул! В мене 360 градусів обзору на всі Кавказькі хребти. Тут я помічаю на сусідній гряді перед засипаною будкою МЧСників якогось дядька в чероному поларі, який вийшов поробити зарядку.

Ну, думаю, пішов я до нього робити "чістосердечное признание". Підійовши, вітаюсь по звичці на двох мовах "Здравия желаю!" і "Хелоу!". Чую - наш! Звати Серій. Дугий, всередині, - бурят на імя Рінат. Кароче, поговорили, самі вони з Уфи, мають купу снаряги, і їм згодився би третій, щоби лекше було організовувати страховку нести льодобури. Отже, остання тактична закаика само собою подолалася і я завтра йду з ними на Гору! Зараз я зроблю собі страховочну систему зі стропи, все решта в мене вже готове. Аллах великий! Завтра в третій ночі – наверх!

To be cotinued!