Пилюка кавказьких доріг
Як завжди буває перед великими мандрiвками, напередодні виїзду накопичується чимало проблем, вирiшення яких перетворюється у справжнiсiнький хаос. Наплечники за традицiєю пакують у поспiху. Так було i у нас – учасників експедицiї в далекий Iран.
«Автостоп йде усюди»
Того дня Оля Коробова та Iгор Губiлiт, а з ними i Богдан Тарасенко змушенi були залаглдити деякi справи i на день залишилися. На схiд того дня вирушили Люда Тарнавська та я, аби якнайшвише потрапити до Баку та розпочати вироблення вiз. Iншi обiцяли доганяти. Кiлька мiсяцiв приготувалися i от - нарештi вирушили! Сама думка про майбутнi пригоди наповнювала адреналiном.
За цiлу добу у потязi «Львiв-Луганськ» ми мали задоволення виспатися, iнвентиризувати майно: «те не забули, не забули, забули…» та посваритися iз провiдиками. Чомусь останнє також стало доброю традицiєю мандрiвникiв, але на настрiй вже не впливає: справа звички.
До Луганська прибули ще до схiд сонця - 4.50. Дочекавшись сходу світила, почимчикували за мiсто у напрямку росiйського кордону. Глухенька траса о 7 ранку на Краснодон не вiщувала нiчого доброго. Однак усi песимiстичнi думки швидко розвiялися: золоте правило «автостоп йде усюди» спрацювало за 15 хвилин. Нас пiдiбрав мiкроавтобус i ми з вiтерцем та у хорошiй компанiї розглядали луганськi терикони-пiрамiди. Увесь ранок мимоволi розмова у кожному iз авто зачепала дещо застарiлу тему «Ющенко-Янукович», але завжди завершувася миром i спiльним висновком: головне, аби люди жили лiпше. Кордон перетнули без жодних проблем. Трiшки пiшки, трiшки «стопом» пробиралися росiйськими селами. Живуть тут в основному iз контрабанди. Люди постiйно не добрим словом згадують Юлю Тимошенко, яка погрожувала перекрити усю контрабанду i обнести кордон колючим дротом. Росiяни кажуть, що уже готовi носити той колючий дрiт на пункти збору металобрухту.
На тих маргiнальних дорогах кожне авто пiднiмало хмари пилюки, що нагадувало нам жартiвливi пророцтва друзiв. На подiбних дорогах iнодi водiї хочуть грошi за проїзд (на жаль, у нинiшнiй скрутний час таке трапляється i їх можна зрозумiти). Їх можна визначити вiдразу за зовнiшнiстю та темою розмови. У подiбних випадках ми вiдразу наступаємо: «Ми мандруємо автостопом. На свiтi стiльки добрих людей, от як ви, якi погоджуються нас пiдкинути. Дякуємо». Пiсля сказаного їм уже навiть незручно вiднести себе до «недобрих» людей.
Фiлософiя дороги
Врештi ми добралися до Великої Дороги. «Москва-Владикавказ» - справжнiсiнький чотириполосний автобан iз потужним рухом автомобiлiв, якi охоче пiдбирають попутникiв. Мандрувати по такiй трасi стопом швидше, анiж на автобусi. Щоправда кожен водiй фури показує, що з радiстю вiзьме, але може лише одного. А нас двоє та ще й iз величезними наплечниками. Та не бiда, пiдбирають. Проїхали навiть 120 км до Ростова-на-Дону на джипi iз "новим росiянином". А згодом зловили фуру, на якiй подужали аж 400 км!
Люда, яка вперше мандрувала стопом, пiдсумовувала першi враження. Ось результати її соцiологiчних дослiдженнь: найчастiше пiдбирають «Жигулi»; середнiй вiк водiя – 40 рокiв; 90% водiїв – цiкавi особистостi, з яких 2/3 – одруженi; 5% водiїв хочуть грошi (жоден з них не дочекався); середнїй час «стопення» авто – 15 хвилин; найшвидша їзда – 135 км/год, найповiльнiше – це коли пiшки; найпопулярнiшi теми спiлкування «Особисте життя», «Полiтика та мiжнацiональнi стосунки», «Матерiальне становище та спiввiдношення цiн» та «Характеристика працiвникiв ДАI (ДПС)».
Автостоп – це радше спосiб спiлкування, анiж халявне добирання, експрес-метод знайомств, - фiлософськи узагальнює перший день Люда. - Найцiкавiше те, що зануда чи скнара не зупиниться: проїдуть повз, ще й посмiються. Пiдбирають майже завжди надзвичайно приємнi чуваки. У розмовi ми дiзнаємося майже усе про їхнє життя, часто цiкавiше, анiж вигадане у пригодницьких кiнофiльмах. Щоразу, коли сідаєш в авто, наче заходиш у гостi. Водiї, як добрi господарi, ще й пригощають, а «стопери» лише на початках намагаються поводитися скромно: не подумайте, що вiдвертi халявщики, ми самi часто пригощали водiїв ;)
На пiвдень, у зиму
Пiзно увечерi ми добралися до мiста Мiнводи i там на нас очiкував справжній сюрпрайз - їдучи на пiвень, навiть не сподiвалися, що потрапимо назад у зиму. Того дня випав такий снiг, що через ожеледицю та засипанi траси багато авт вимушено зупинялися на нiчлiг. На такому вiтрi iз снiгом моторошно було навiть намет ставити. Вiдгукнулися на пропозицiю водiя переночувати у нього в кабiнi. А наступного ранку о 6 вже стояли на заснiженiй трасi. Якщо чесно, зимою вiд автостопу небагато задоволення. Щоправда, коли сiдаєш у тепле авто, радостi у кiлька разiв бiльше, анiж теплої пори. Ще вiд кордону нас постiйно лякали «нарваними» кавказцями: чеченцями, осетинами, дагестанцями та iнгушами. Кажуть, що навiть у наймиролюбнiшiй iз тамтешнiх республiк – Кабардино-Балкарiї – зараз популярний рух вахабитiв. Наче їх пiдбурюють чеченцi. Навiть дали точний опис – вахабити мають бороду, але без вусiв. У тих краях водiї бояться зупинятися бiля траси, розповiдають кривавi iсторiї. Однак попри те, що у Прикавказзi час вiд часу пострілюють i усi надто обережнi, пiдбирають автостопникiв краще, анiж у мирнiй Українi. Можливо нашi уявлення побудованi на стереотипах, якими оперує телебачення. Ще вiд моєї попередньої поїздки у Грузiю у халепу в тамтешнiх краях не встрягав, однак поводилися ми обережно. Та й Беслан усi дороги нинi оминають. Окрiм снiгу замiсть сонця, на нас очiкувало ще одне розчарування. Через тi ж снiгопади траса на одному з двох перевалiв через Кавказ у Грузiю була закрита – через Казбегi та Хрестовий перевал, а траса на Цхiнвалi через Рокський тунель – невiдомо: 50 на 50. Iнших прямих шляхiв на Тбiлiсi немає. Кiлька годин намагалися дiзнатися хоч щось у ДПСникiв та водiїв маршруток – дарма. Там, у горах, ситуацiя може змiнитися щомитi. Нiхто вiдповiдi не дасть. Залишався лише шлях в об’їзд – через Дагестан на Азербайджан. Пряма дорога проходила через Чеченiю. Туди пускають, навiть маршрутки їздять. Однак слов’янам там краще не з’являтися (навiть попри те, що у Львовi є вулиця Д. Дудаєва). А об’їзна робить величезне коло – намотує щонайменше заявих 500 км по доволi диким малозаселеним мiсцям Кабардино-Балкарiї, Ставропольського краю та Дагестану. Плюс ще й снiг валив, а час пiдганяв. Нiчого не залишалося, як вдатися до такого попсового кроку, як сiсти на автобус.
Нахабна корупцiя
Цiкавий випадок трапився на вокзалi у Нальчику. «Де стоять автобуси на Махачкалу?», запитав я у чоловiкiв, якi з радiстю вирiшили допомогти i знайти найдешевший автобус. Наговорили безлiч iнформацiї, супершвидкий i недорогий автобус їде зараз iз П’ятигорська, а долари можна розмiняти лише у центрi… Це були таксисти (кабардини чи балкарцi), якi хотiли нас кудись пiдвести. Поводили нас по автовокзалi, рiзних касах, щось на своїй мовi розпитали i привели поруч того мiсця, де ми їх зустрiли, показали на автобус i … «З вас 100 рублiв за допомогу». Вiддавати приблизно $4 за просто так не збирався. Аргументiв вони не сприймають, лише емоцiї. Покричали ми одне одному, посварилися пiвтори годинки з невеликими перервами i поїхали собi. Грошi не дали, однак неприємний присмак вiд такого спiлкування зберiгся.
Об’їзд Чеченiї – дикий степ. Вiддаль мiж дуже убогими селами часто сягав до 50 км. Якби поїхали «стопом» - застрягли би там на кiлька дiб. Їдеш, а у вiкнi лише темнозелений рiвнинний степ (наче море) i прямiсiнька дорога уперед. Час вiд часу з’являються електричнi стовби, величезнi отари овець та мiлiцiя. Стiлькох постiв ДПС на дорогах я ще нiколи не бачив. А наш автобус – ще й з азербайджанськими номерами. Водiй щоразу лише виходив i без жодних розмов (даремна трата часу) давав у кишеню по кiлька сотень рублiв. 4 рази ДПСники перевiряли наші паспорти. У нас було все гаразд iз емiграцiйними картками, але за просто так вiд iноземцiв (українцiв) вимагали по 100 рублiв. Ми лише чули «Ви хочете, щоб у вас в сумцi знайшли наркотики?». «Знахотьте!», вiдповiдали, уже навченi спiлкуватися подiбним стилем. Грошi ми не давали, хоча азербайджанцi навiть довго не сперечаючись, лiзуть у кишеню. Не знаю, що довше тривало: їзда чи спiлкування iз «правоохоронцями». У народi їх називають «Скруджi Макдаки»: у диснеївського героя в очах - долари, у ДПСникiв – рублi. Подiбнi пригоди – ще й на митницi. Але врештi ми прибули у Азербайждан. Ура! Найскладнiший шлях подолано! Про цю мусульманську країну – наступного четвергового номера. А наразi ми очiкуємо на mail вiд Iгора та Олi з Богданом i йдемо у Iранське посольство.
Баку
