Вийшов від своїх нових друзів з будки я вже у сутінках. Повертатися на Приют, до своєї кам’яної гряди, - 400 метрів . Що таке морозна свіжість – це коли вітер, налітаючи на камені, дзвенить мов срібло. І коли далекі гори (60-80км.) ледь помітно похитуються і мерехтять в висотній атмосфері, неначе зорі. І небо має такі кольори, які раніше бачив лише на картинах Ван Гога.

Заліз в свою чорну будку (трохи бомжуватий перший поверх Приюту), і захотілося ще з п’ять хвилин постояти на порозі, дивлячись на Захід. Нарешті мою романтику розігнав холод, я вліз в двері (замість замка – камінчик з куска лави), і одразу ж відправився в свої апартаменти на верхньому поверсі спати (рюкзак на завтра я вже спакував). «Корабельна» кімната 10 х 8 метрів зі столом посередині, нарами по боках, застеленими матрасами, і вікнами в стелі. Царапаю на стіні «Тут був Некрофілін, очень сексапилен», та малюю страшну сову – охороницю мого сну. Запалюю посередині маленьку червону свічку. Та свічка горіла мені до самого ранку. Закутався в купу матрасів, і на ніч заспівав собі Гайдамаків. Не пропадає відчуття, що за цими камяними стінами неподалік лежать величні льодовики і скелі.

До речі, будильника в мене немає, і про підйом в другій ночі я можу довіритися лише своїй інтуїції, щоби могти приєднатися до інших людей. Намагаюся не переживати за себе, але засинаю ненадовго, кожної години прокидаюся і дивлюся на червону свічку, яка ніяк не гасне, і на годинника. В другій ночі виходить місяць, я вилажу зі свого кубла, йду на мороз попісяти і ставлю вівсянку на газ. Сніг заново топити не треба, наверху він не замерзає. Місяць до речі нагадує смайлик, розвернути на 90 градусів 

Зв’язав собі систему, виходжу на двір, і одразу ж бачу ліхтарики: хлопці вийшли на 15 хвилин до мене, ну й добре, мені буде зручно їх наздоганяти. Бачу, що вони ідуть у дуже повільному темпі, мені це нескладно. Наздогнавши, одразу забираю у них вірьовки і карабіни, у хлопчиків комплекція – кілограм так по 70-80. Все одно вирішую вдягнутися, бо бачу що сунутимуть досить повільно. Щас побачимо, наскільки впевнено! «Тише ешь -дальше будешь» – відповідають вони.

Світанок зустрів нас наверху Пастухова. Це був саме той момент, коли ми поскидали рюкзаки, щоби обв’язатися. Ракурс гір помінявся, і вони ніби оброблений різцем метал чи ювеліром діамант. Все математично правильно. Щойно я знайшов чохол від кішок свого напарника (він робив вихід позавчора, невдалий через погоду) і заробив пляшку пива!

Анігдот 3: Зустрічаються двоє дядьків і один другому говорить: -У тебе мандавошки є? -Ну, є ! -Слухай, а чим ти їх лікуєш? -Та нічим, вони вроді і так здорові…

Мене щойно назвали насільником через те, що я програмую на С++. Далі схил представляє собою суцільний натьочний лід. ВСЮДИ. Він прозорий, через нього видно вмерзлі в нього камені. Я хотів би, щоб ви ще раз уявили собі його міцність. На такому морозі увесь свіжий сніг здуває вітрами нафіг, і він не налипає. Все так, як я бачив з Донгузоруна за два дні до сходження? Він не є весь білосніжний, такий, як влітку, хіба що внизу, біля долин. Стирчать не присипані снігом камяні гряди, а східна вершина майже вся чорна, там голі скелі, і це не від того, що сніг там тане!

Анігдот 4: Сидять двоє мужиків, їдять яблуко. -А ти чув, є такі чуваки – парапланеристи, так ото вони на парашутах літають, попадають в смерчі і розбиваюьтся. От ідіоти! -А ти чув, є такі альпіністи, ото вони цілими днями лізуть на гори, потім там замерзають. От ідіоти! -А ти чув, є такі водніки, ото вони стрибають з водоспадів і там тонуть. От ідіоти! -Та хватить теревенити, давай включай ліхтарик і полізли шукати вихід з печери!

Ми почали йти в зв’язці зі зміною ведучого, кожні 10 - 25 метрів крутячи бури. Середнього пропускали по перилах. Таким чином до верхнього снігового поля ми провісили 18 вірьовок по 50 метрів. Це дуже «нерівна» робота – крутити руками бури в лід, збиває дихання і темп, у всіх нас почала боліти голова. На сідловині стало зовсім пагано, і я віддав природі лаваш, а хлопці – шоколадку. Після цього на західну вершину веде льодова стіна. Який я вдячний Філіністу, що вже раз проходив таке з ним на Курмичі! Як добре ми зробили, що втекли від нашого інструктора і не полінувалися проробити на практиці те, про що раніше лише читали в книжках! Я так вважаю.

Буквально за шкварку тягнули себе нагору. Давно я так не іздівався над своїм організмом! А з іншого боку всередині виникає почуття ейфоії, коли відчуваєш кожен свій м’яз, рахуєш кожек подих, а здорове серце всередині приємно гуде, як маленький електромоторчик. Ще я ніколи не забуду, які яскаві іскри викресуються з-під твоїх ніг, коли зарубуєшся кішкаим в лід. Ми намагалися це сфотографувати, але подібне може передати лише людське око.

Льодові стіни по боках зникають і поступоо відкривають нам горизонт. В першій дня були на вершині. Тм можна вилізти на камінчик, і тоді пожартувати, що ти найвища людина в Європі. Якраз встигли на все надивитися! Видно Грузію, видно Чорне Море, і всі ті місця, з які ми за два дні пройшли. І ще видно вершини, на які ми так мріємо колись сходити! На вершині, як правило, загадують бажання ще колись піднятися на он-ту горку!

Саме в цей момент погода почала псуватися, і по дорозі назад ми ледь не заблукали в тумані. І по дорозі назад доводилось крутити ті самі бури! Температура впала, по схилу почало мести снігом так, що невидно свого напарника. Може, туман з вітром стимулює нервову систему, бо від матюків на спуску аж лід тріскав. Знову всі 25 вірьовок, аж до скал Пастухова. Коли ми їх змотали і побачили, яким шляхом іти, ніхто вже не думав про якісь обутові дрібнички. Кожен просто дочалапав до свого житла і замотав своє тіло у спальник. Тільки роззутися треба(який то кайф!) Я давно так солодко і міцно не спав! А прокинувшись наступного дня, поставив величезний жбан води і покупався на висоті 4200! Прямо на вулиці, головне по снігу босим не ходити!

Через годину, коли я вже поснідав, зібрав речі і вийшова надвір, мені так не хотілось спускатися! Я вирішив прогулятися в околицях приюту і знайшов місце, де італійці ставили палатку. Спустився туди, і за старою звичкою поковиряв на тому місці сніг. Уявіть собі мої очі, коли я знайшов заморожені дві палки ковбаси! Алей віддячила мені природа за її прибирання. Тепер можна було вже смілио спускатися додому!

По дорозі я не забув зайти до чувака на Бочках. Він був надзвичайно радий, що було з ким поговорити про забавку «цивілізація» , російський рок та політику «не з телевізора». Живе тут по пів року, чергує, бореться з природою, ак в Антарктиді, та рік уже ен бачив літа. Любить зиму так само, як і я. Запропонував мені угоду: допомоти поприбирати сніг в обмін на обід, на що я з радістю погодився. Каже, що скучив за людьми з вищою освітою. Близько двох годин говорили з ним про історію, економіку та географію – хлопець дуже багато читає, та ні з ким поділитися ідеями, які є дійсно цінними.

Потім нашу розмову перебили Справжні Рятувальники, які витягнули одку та напоїли нас, а потім я з ними пяними покатався на справжньому ратраку. Добре, що він витримує нахил 60 градусів не перекидаючись…

Анігдот 5: Российский нефтиник приехал в Париж. Подходит с ухмылкой к первому попавшемуся французу, кивает на Эйфелеву башню: - Ну что, нефть так и не нашли?

Затримався, і в шостій вечора тільки пригріб в Терскол, де н хаті мене чекала моя напарниця Оля та гостинний кінооператор Женя. «Здравствуй Женя, я вернулся, Я к туманам прикоснулся, Я на самый верх взошел, Колбасы кило нашел!»

Той вечір було просто чудово. Лягли спати ми не раныше четвертої, дивилися японські фільми та розглядли Женіні роботи...

ПС: А потім ми з Альпіністами з Уфи в сауну ходили, в теніс бавилися… І каталися на лижах з Чегету. Доїжджали по снігу прямо під хату. Святкуємо канікули! Мені чомусь дуже подобається влетіти носом прямісінько в кучугуру снігу! Ну ніяк не можу відпустити зиму, люблю я її! Так мне ї тягне до цього діда Мороза, як якогось жителя краю льодовиків!

Як ми з Людою побоювалися, два шляхи з Росії у Грузію справді перекриті на кілька тижнів: снігопади та лавини засипали перевали. Ігор Губіліт також про це вчасно довідався і звернув в об’їзд Чеченії, через Махачкалу на Азербайджан. А от у Богдана Тарасенка та Олі Коробової справи йшли важче. Обоє вперше мандрували автостопом і почали з такої мега-акції.

Перше знайомство – з поліцією

Повідомлень від них не було. Лише на четвертий день після виїзду з Луганська з’явився їхній мейл з міста Мазок у Осетії. Наплічники в обох були перевантажені альпіністським спорядженням, тож підбирали їх неохоче. Згодом надаремно пробували потрапити у Грузію. Та ще й сніг з морозом набридали. Схоже, початок цієї мандрівки став для них потужним моральним випробування. Хоча це був лише початок. Богдан та Оля у повідомленні обіцяли з’явитися за два дні. Йшов третій день, а їх не було. Згодом пролунав телефонний дзвінок: Богдан розповів, що їх два дні тримала осетинська міліція. Детально про ці „пригоди” вони розкажуть після повернення до Львова. Ми наразі чекаємо на них, дізнаємся інформацію про отримання віз і знайомимося з азербайджанською столицею. Знайомство із Баку було приємним, але з маленькими розчарування. Ще у Львові нам говорили, що тут вже до кінця квітня можна купатися у морі і спека. Приїжджаємо, а над пагорбами над містом ще сніг лежить.

Виявилося, що зима навіть тут затягнулася. Хоча у подібний час уже +200 і більше. З іншого боку Баку зацікавив значно більше, аніж у сусідніх Тбілісі та Єревані, бо збережене чудове старе місто із фортецею. Хоча безлад на дорогах та неповага до правил дорожнього руху – кавказька. Якщо утвориться корок на дорогах, а це часто трапляється, – страшенний гамір, усі безперервно сигналять доти, доки не зрушать з місця. А винуватець – водій маршрутки, яка зупинилася посеред дороги, – кілька хвилин навіть не звертає уваги.

Азербайджанці ні у фурах, ні у міському транспорті не їздять поодинці. У маршрутці у Баку завжди крім водія є ще й „кондуктор” – переважно хлопчина, який ще під час руху мікроавтобуса відчиняє двері і на ходу голосно кричить про маршрут. А поспілкуватися найперше нам довелося із поліцією біля метро: перевірили паспорти та обшукали наплічники. Кажуть, що Азербайджан потопає в корупції, передує тут поліція. Даішники не відстають від російських колег. А міські патрулі тільки й шукають зачіпку, аби здерти трішки грошенят. Навіть увечері гуляти молодятам не завжди можна: підходять і вимагають довести, що дівчина – не повія. Не відчепляться, доки не заплатиш. А як не маєш грошей – поведуть у відділення і триматимуть доти, поки вони не з’являться. Проте у нас з Ігорем обшукування наплічника закінчилося домовленістю: ми приходимо до них в гості на чай із своїм салом.

Мiсто вiтрiв

Прогулюючись містом, відчуваєш східну екзотику: насолоджуєшся азербайджанськими незрозумілими манерами, емоційною поведінкою, показовістю кожної дії, часто нахабністю та зухвалістю. Перші враження трішки дивували нас. Наприклад, хлопці гуляють обійнявшись або ходять попід ручку. А при зустрічах чоловіки чмокаються у щічку. Схід – справа тонка.

До мечеті впускають туристів-християн. Усі роззуваються – усередині постелено килимами. Що мені сподобалося – у мечетях набагато скромніше, аніж у наших церквах, кілька образів і голі стіни: справді місце для молитви. Хоча я зовсім не схожий на мусульманина, до мене відразу підійшли правовірні і мило запропонували допомогу. Кажуть, що в Азербайждані є мусульмани, але немає ісламу. Азербайджанці з радянських часів полюбляють пити горілку і свинини не цураються. Хоча це не заважає їм бути хорошими мусульманами.

Усе у азербайджанців найкраще: найгарніше місто, найбезпечніша країна, найсмачніша кухня, найпрацьовитіший народ. Хоча у кожному я сумнівався, особливо в останньому. А от місто справді гарне. „Баку” перекладається як „місто вітрів”. Улітку – страшенна спека, але завдяки постійним вітрам бакинці почувають себе комфортно. Пам’ятаєте фільм „Діамантова рука”, де Юрій Нікулін падає і бурчить „Дідько забирай” – його знімали у Баку. Старе місто у фортеці з вузенькими вуличками-лабіринтами та кам’яними будинками, в яких й нині живуть люди. Потрапляєш на кілька століть назад. А найголовніше місце для туристів – Дівоча вежа (за легендою, одна дівчина якось викинулася із тієї вежі через амурні справи). А ще – за містом зберігся храм зороастрійців (вогнепокланників). Там ще з 4 ст. до н. е. із під землі проривається природній газ – природотворний вічний вогонь.

Є у Баку і церкви, зокрема вірменська (після війни її зруйнували, а зараз у ній більярд грають). І навіть готичний собор, який побудували німці, які розпочинали тут добувати нафту. Нафта – головний скарб, який зображений на національній валюті. За 1 грн. дають майже 1000 манатів. Життя бакумське Усіх нас приютили Людині приятелі – Наталка (Натаван) та Оксана: батько – із азербайджанського князівського роду, а мама – українка. Завдяки їм Баку для нас видався милим і приємним, хоча насправді усе могло бути й іншим. У цьому величезному мегаполісі чимало проблем.

Життя у Баку наче нічим надто винятковим не вирізняєшся. Хоча із своїми пришпилами. Комунальні послуги за оригінальністю можуть посперечатися із львівськими. Скажімо, як тільки похолодає – газ відключають. Усю зиму, хоч вона і не надто холодна (до –50), бакинці гріються електроприладами. А улітку газу достатньо. Вода подається також зранку та ввечері. Зате за телефонний зв’язок – смішна абонплата. Десь за наші 3 грн. в місяць розмовляють у межах міста – скільки душа забажає. Мобільний зв’язок, як і Інтернет та й решта цін загалом такі, як у нас. А от бензин дешевший: А-95 – десь зо 2 грн. Ще одне розчарування: апельсини, мандарини та лимони, які тут вирощують, зовсім не дешевші, а часто дорожчі, аніж в Україні. Зате український цукор та солодощі („Рошен”) дешевші, аніж у нас.

Якось купили на вулиці „донер” – наче хот-дог із баранини (дешевші, смачніші та ситніші за наші сосиски у булці). Та ще й як подають: від нагострювання півтораметрових ножів до нарізання ними баранини. Промоцію („понти”) тут цінують. Азербайджанці – усі чорняві, хоча часто різної зовнішності: корінні бакинці мають смугляве, але схоже на європейське обличчя (як італійці). Але багато справді темних кавказьких облич. Після війни багато азербайджанців із захоплених територій та маргінальних районів переселилися у столицю. Вирісши у селах, вони видаються некультурними і вульгарними для аристократичних бакинців (велика частина яких уже покинула Баку). Коли підчас війни з Баку висилялися вірмени, вони силою боролися за звільнені квартири. Хто захопив – живе й нині.

Корінні бакинці, яких все менше, їх недолюблюють. Ставлення майже як у нас до циганів. Селюки у колись інтелігентному Баку викидають сміття із вікон будинків. Проходиш повз, а всі дерева, наче новорічні ялинки, у целофанах та смітті. У стосунках між людьми багато конфліктів. Однак з часів карабахської війни життя стабілізувалося. Хоча азербайджанці впевнені, що в кінці цього року можлива нова війна з Вірменією. Хоча воєнні дії наче і не припинялися. На кордоні час від часу перестрілюються. Кажуть, „справа честі забрати свою землю – Карабах”. А вірмени просто так її не віддадуть.

А ще готуються до ймовірного державного перевороту. Хоча у місті повсюди портрети Гейдара Алієва, який помер більше року тому, нинішнього президента – його сина – не надто поважають. Хоча інтелігенція кращого не бачить, але опозиція може влаштувати за місяць-два революцію. ...А з іранськими візами – халепа. Вимагають меддовідки щодо СНІДу та гепатитів ($40) та інші дрібниці. Важко, бо у посольстві Ірану не знають російської. А коли перекладають через азербайджанську виходить, як поламаний телефон. Незрозуміло, що то за „Податок за вступлення на священну землю Ірану”? Щодо термінів – повна невідомість: до 2 тижнів або взагалі ніколи...

Незабаром безпросвітне сіре небо разом із важким сірим містом, розмиті дощем у картину галерею полотен безнадії та суму, залишились не більше, аніж спогадом нашого минулого. За мить ми опинились посеред осяяного яскравим сонцем безмежного сніжного поля та поміж далеких гірських вершини казкового плоскогір’я. Шар снігу заввишки в метр утворював геометрично правильні борти обабіч смоляно-чорної звивистої смужки дороги, наявнаявність котрої лиш підкреслювала неземну разючу білизну цієї безмежної хвилястої площини. Усі відтінки залишились позаду – із сірого ранку ми потрапили у чорно-білий вечір. Виглядало, ніби ми ходимо «по чорних» у даній комбінації великої Шахової Партії. Також, я цілком здогадуюсь, якою фігурою був у тій грі, а от за котрих ми грали – так досі і не знаю. Та й не важливо - адже усілякий поділ на «чорних» та «білих», «червоних» та «блакитних», нехай за певних обставин на «вірменів» та «грузинів» – чи це не умовність, придумана самими гравцями? Хвилює одне - як же вони усі зуміли пересваритись на такій маленькій ділянці скелястої землі?

Виявилось, що люди, котрі нас підібрали належали до верхівки вірменської громади Грузії. З їх слів ми довідались, що в Ахалкалакі з його десяти тисяч жителів дев’яносто два відсотки населення становлять вірмени. Всього ж у губернії Самцхет-Джавахетія приблизно половину населення складають вірмени, в той час як по Грузії в загальному - вісім відсотків. У таких розмовах наблизилась ми до грузинского кордону – шлагбауму посеред сніжної пустелі. Водій поводив себе більш, ніж впевнено, заставивши начальника посту вибачитись – ще й на вірменській мові - за те, що він посмів спитати за паспорт! І той справді швиденько вибачився, від страху забувши про усі документи. От так ми і залишились без вірменськиз штампів у паспортах – ніби й не побували у цій дивній країні.

Слід зауважити, що дороги на території Вірменії, на противагу решті інженерних споруд, знаходятся просто у відмінному стані. Зі слів одного із наших попутчиків – це завдяки інвестиціям відомого американського міліонера вірменського походження. Проте слід мати на увазі, що у зимово-весняний час ряд високогірних дорог може бути закрито з огляду на снігопади. Щось приблизно таке ж діялось і на тій дорозі, по котрій ми їхали – ми були чи не єдиним транспортним засобом на усьому шляху. Лиш тільки перетнули кордон із Грузією, як одразу ж попали на абсолютно розбиту, типову пост-радянську дорогу, та й окрім всього ще й не розчищену від снігу. Лиш тільки джип міг пройти тут – ми бачили декілька застрявших вантажівок, а про легковиків й мови не могло бути. Тільки тепер ми сповна могли оцінити те, наскільки нам допомогли ці люди – якщо б не вони, то сидіти б нам чорт-зна-скільки часу у тупіковому куточку Вірменії, або ж повертатись назад до Тбілісі.

На якусь мить ми відчули себе просто щасливими, проте мандрівна наша доля на цьому не зупинилась та, немов би у компенсацію за сірість прожитого дня, подарувала ще й несподівано комфортну ночівлю. Один із двох добродіїв виявився власником чудових готелю та ресторану, розташованих на околиці Ахалкалакі. Тут нам гостинно запропонували зупинитсь на ніч - у номері «люкс». В середині ми знайшли телевізор із декількома десятками каналів супутникового телебачення, чудові ванну кімнату і спальню та ще купу усіляких зручностей, за котрими ми так скучили за часи мандрівки.

Невдовзі після поселення, спеціально для нас із Олею було накрито стіл в окремій кімнатці ресторану. Шашлик та вино «Алозанська Долина», сулугуні та інші сири, назв котрих я так і не дізнався, декілька різних салатів та декілька пляшок пива – багатьох з тих страв ми так і не спрмоглись скуштувати.

А вечором нас запросили приєднатись до кола – а може, вірніше буде сказати «клану» - високопоставлених мужів – тих кому належала, як адміністративна, так і фактична влада у цьому вірменському містечку на території Грузії. На завтра ці дядьки планували проведення митінгу. Наскільки дозволяла кількість випитого доброго вірменського кон’яку, я намагався занотувати нашу застільну бесіду. От що розповів нам мер Ахалкалакі Наірі Іріцян стосовно причин проведення завтрашнього мітингу.

• Перше, чого ми добиваємось, це те, щоб Грузія прийняла закон про національні меншини. Тим паче, що наявність такого закону є необхідною умовою для держави, котра прагне вступити в Євросоюз. Сьогодні на вірменську діаспору чинять тиск – вивчення грузинської мови стає все більш обов’язковим. Так від нещодавна навіть посадовці повинні здавати іспити на грузинській мові. А що ж робити, якщо в Ахалкалакі сьогодні є три вірменські школи, одна російські і лиш одна грузинська? Крім того, ми виступаємо проти нещодавно втіленої в життя адміністративної реформи. Новоутворена губернія підпорядковує аж шість міст. Наприклад, жителі нашого міста тепер повинні їхати спеціально на три – чотири дні в Ахалцихе – столицю губернії, лиш для того, щоб дістати паспорт. Також, хоча й не надто р’яно, ми домагаємось того, щоб Грузія визнала факт геноциду вірмен на території Туреччини 1915 року.
• Але основна причина завтрашньої демонстрації - це дії грузинського уряду, спрямовані на виведення російських військ з території Грузії, наслідком чого зокрема повинно стати закриття 62-ої російської військової бази в Ахалкалакі. Після розпаду СРСР заводи, що знаходились тут - канатних виробів та залізобетонний, маслосирзавод, пивоварня і птахофабрика - не функціонують. Отож, перш за все, військова база сьогодні забезпечує місто значною кількістю робочих місць. Крім того, дислокований тут російський військовий гарнізон слугує нам певною мірою гарантією безпеки від можливих зовнішніх та внутрішніх загроз. Ну і по-третє, російська військова база означає присутність у регіоні та підтримку цілком зрозумілої нам російської мови. Грузинський уряд сьогодні зовсім не дбає про проблеми нашої губернії, вісімдесят чотири відсотки населення котрої зайняті у сільському господарстві. Дванадцять відсотків надходжень у бюджет губернії складає прибуток від продажу картоплі. Нещодавно Грузія несподівано закупила дешеву картоплю із Туреччини та Вірменії, в результаті чого бюджет нашого регіону поніс значні втрати. Хочу зазначити, що завжди, коли ми звертаємось зі своїми проблемами до грузинської влади – ми просимо, коли ж до вірменської – вимагаємо.

Наступного дня пробудились доволі рано – ще й до всього виграли одну годину з огляду на зміну часових поясів між Вірменією та Грузією. Близько десятої готель уже пустував, оскільки усі пішли на мітинг. Як було домовлено іще вчора, об одинадцятій за нами повернулися адміністратор готелю та шофер, щоб завести нас на службовому авто на демонстрацію у центр міста. Тут ми мали можливість зробити декілька фото, а також вволю поспілкуватись із учасниками доволі чисельного мітингу. Після чого все ті ж люб’язні адміністратор та шофер закинули нас за місто на трасу. Таким чином можливо ми і зіграли якусь свою невеличку роль на шахівниці в турнірі Вірменія – Грузія. Я ж вважаю за свій обов’язок передати читачеві не більше, аніж побачив та почув, незалежно від особистих переконань.

Далі дорога, покинувши плато, спускалась в ущелину. Тут проходила в середньому одна машина за півгодини, і ті декілька, що уже проминули нас, були вщент забитими. Невдовзі нас таки підібрала військова вантажівка в кабіні котрої уже було троє. Ми одразу ж прикинули, що з огляду на розбитість дороги, та завантаженість авто наступні 35 кілометрів долатимемо більше години – так воно і сталося. Вийшли на повороті на Вардзію – там де у місті злиття двох гірських рік розкинувся величний замок цариці Тамари.

Далі ми покидали дорогу, котру умовно можна було назвати „трасою” – наш путь пролягав у верхів’я річки Кури – тієї ж самої, на котрій розташовані грузинські міста Боржомі, Горі, Тбілісі. В сімнадцяти кілометрах попереду – таємнича Вардзія. З добру годину прочекали автобус, котрий так і не прийшов з Ахалкалакі – вочевидь водій вирішив приєднатись до демонстрантів. Пішли пішки. Нас переганяла приблизно одна попутка на годину, проте у більшості із них не було місця навіть, щоб дихнути. Двічі зупинялись легкові, вщент забиті молодими людьми – чомусь лишень чоловіками. Ті могли тільки поспівчувати нам із нашими важкими рюкзаками. Хоча, за якийсь час одна із них повернулась уже пустою - нас кликали приєднатись до компанії, що зупинилась на гарячих джерелах та скуштувати разом шашлик. Ми пояснили, що ще сьогодні хотіли би відвідати Вардзію – хлопці прийняли наше прохання до уваги, пообіцявши одразу же після пікніка закинути нас туди.

Але не так все склалося, як було заплановано. Вже більш, ніж годину відпочивали ми разом із цією компанією, коли навідались двоє інших хлопців – ті, що проїжджали повз нас у другій завантаженій попутці. Вони теж повернулись підібрати нас, але не знайшовши, почали турбуватись і нарешті спіткали аж тут – в стороні від дороги. Хлопці вибачились перед першою компанією і чемно спитали, чи не хотіли би ми приєднатись до них? Вони стояли біля самої Вардзії – на інших гарячих джерелах. Ми, разом із першою компанією поміркували, що то якраз буде нам „на руку”, але ще добру годину ніяк не могли розпрощатись із тим дружнім народом. Наші подяки за смачний шашлик, декілька фото, обмін адресами, і от ми їдемо гостити вже до зовсім інших молодих людей.

Приїхали ми трохи за пізно – скельний монастир Вардзія уже зачинявся. В принципі, дядько на прохідній не мав нічого проти того, щоб пустити нас на територію монастиря, але то вже смеркало і роздивитись бодай щось нам навряд чи вдалось би. Не зважаючи на жодні заперечення з нашого боку, хлопці ще й вирішили заплатити за наш готель, невдовзі після чого поїхали собі назад в Ахалкалакі, звідки були родом. А незабаром, той самий працівник музею, що зустрів нас на прохідній і котрий пізніше поселив нас в готель, запросив до себе в „сторожку”, де ми разом мило повечеряли. Він був чи не першим грузином, що ми зустріли на цих землях. Воістину, кавказька гостинність не знає меж!

Що ж таке Вардзія? В перекладі з грузинської це - „замок троянд”, а насправді – величний печерний монастир. Печери розташовані у декілька поверхів, в одній із них витесано резервуар із джерельною водою; загалом печер біля трьохсот. Головна церква Успіня була витесана в скелі з повеління цариці Тамари ті батька її Георгія XIII у XII сторіччі. Вардзія була улюбленим місцем перебування цариці Тамари. В XIV сторіччі монастир зазнав нападу монголів, а у XVI сторіччі – персидського шаху Тахмасбу, котрий пограбував багатства монастиря. Декілька років тому частину Вардзійського монастиря було відновлено на приватні кошти. З самого ранку, без жодних провідників ми вирушили досліджувати монастир. Здається, окрім декількох монахів, ми тут були одні. На одній із чисельних галерей знайшли дзвін та важкі двері, що вели у вищезгадану витесану в скелі церкву Успіня. Наважились зайти – в середині нікого не було. Коли наші очі дещо звикли до темряви, то навпроти ми зауважили іще одні двері - ті також виявились незачиненими. Тут знадобився мій ліхтарик. Крізь темряву залів та келій ми дісталися якогось тісного проходу, що увесь час вів наверх. Спочатку, одне із його тупикових відгалужень вивело нас до жахаючої безодні, однак за якийсь час ми таки побачили сонячне світло. Було очевидно, що ми потрапили на один із останніх поверхів монастиря із пречудовим видом на гірську ущелину ріки Кури. Невдовзі ми сіли на маршрутку, що прямувала до Ахалціхе і вже за години дві були у цьому містечку. Розміняли гроші, зробили закупи на базарі та зайшли в одне кафе, ди привітні продавщиці склали нам компанію. Ми з Олею вагались – повертати у бік Туреччини, чи можливо, прямувати далі до Батумі. У бік Батумі на мапі було зображено вельми ненадійну дорогу, з гірськими перевалами на шляху. Весна – найнесприятливіша пора року для авто-мандрівок горами. Усі наші сумніви розвіяв шофер, що обідав тут же, за сусіднім столиком – він повідомив, що дорога на Батумі закрита.

Одразу ж зловили попутку на якихось десять кілометрів - до Вале. Це невеличке місто виглядало просто жахливо. Мало того, тут ми ще й застопили дивних трьох мужиків на абсолютній розвалюсі. Ті проїхавши метрів сто до зачиненої бензозаправки, а точніше до цистерни в полі – бо саме так тут виглядають останні, повернули назад. В результаті ми мали просто відмінну екскурсію цим жахливим містом, але насправді нам дуже кортило дістатися нарешті кордону, адже скоро мусило стемніти, тай на надворі було далеко не літо. На завершення нав’язливі мужики щей сказали, що не відпустять нас, доки ми з ними не вип’ємо десятилітровий бутель вина. Мало не через сварку, ми нарешті дісталися на волю.

На кордоні якийсь час ніяк не могли знайти нікого, хто би перевірив нас. Повідомили, що слід зачекати, але раптом один митник радо запросив до себе в кабінку. Він довго щось там переписував з наших паспортів в журнал, після чого вказав на вихід... в сторону Грузії. Ми повідомили, що прямуємо до Туреччини, на що він із деяким розчаруванням запитав: „А навіщо я тоді це все писав?” Одразу ж підбіг дехто невідомій і пообіцяв вписати на автобус до Трабзону, з котрим, до речі, ми ще не раз пертнемось у частині другій.

Адана, 05.04.2005

Кароче, діло було ось як. Наша екстрімівська палатка сумнозвісної фірми «Хана» дала тріщину в дузі і сильного вітру не витримала б. Спальники наші шось холодноваті, вночі спимо одягнутими. Аклімуха шось повільна (насправді, як мені сказали, три дні – то взагалі фантастика!), і у нас немає примуса, немає сонцезахисних окулярів. Єльбрус вкритий льодовими полями, які без страховки зараз не ходяться. А саме головне – ми віддали Ігору Губіліту наше САЛО! І звідки ж ми будемо брати енергію без цієї основної бдіодобавки, що ми будемо робити, коли замерзатимемо на Горі без нашого домашнього талісману? Це песимізм.

А ось і оптимізм. В інтернеті на найближчі два дні хорошая погода, по-друге, на бочках живуть білі люди, і головне – я вже тут, в Терсколі, я приїхав сюди хрен зна звідки, притарабанив усю свою найкращу снарягу і увесь казковий гірський рай – тут, навколо мене! Тільки простягни руку, і ти вже в ньому. Достатньо ступити крок у будь якому апрямку, і тобі захочеться йти все вище і вище, аж до самісінької вершини. Я знаю, що Гори в цілому дружні до нас, і нам щастить завжди набагато більше, ніж не щастить. А зробити очумелими ручками нові окуляри – це справа техніки 

Ну що ж, довелося іти на Ельбрус самому. В палатці холодніше, зате на душі спокійніше. В пів шостої ранку ми з Олькою вилізли із палатки, яка стояла понад річкою в сосновому лісу на снігу товщиною півтора метри. Потягнувся, десь там за горами в чистому небі скоро встане сонце. Сосновими гілочкаим розвів багаття, забабахав собі чаю, зібрав рюкзак і рушив собі відвисати. Оля вирішила провести мене до поляни Азау, щоб не було нудно іти по асфальту. Пройли мимо афігенних лавинних пушок, які ніхто не охороняє, і в упор їх сфоткали. Величезні дула націлені на далекі високі верини, з яких звисають снігові шапки. Сніг не провалюється. Поки йшли по дорозі від Терскола до поляни Азау, в якийсь момент за спиною зявилося сонеко і поклало мені руку на плече. Мабуть подумало, що мій рюкзак є його кусочком. Пів сьомої, людей взагалі немає, і тут раптшом мене обганяють кросом дві дівчинки, з Терскольської спортшколи, і швидким темпом шурують під горку. Тільки тоді я по-справжньому проснувся. Але діло не в тому, все було дальше.

Так ось, підходимо ми під будівлищу маятникової канатної дорои, де закінчується ущелина і проають шашлики. Ну що ж, підйом до станції "Мир" коштує аж 20-40 гривень (як домовишся), тим біьше ще не крутять, а я буду займатися акліматизацією. Ранок прохолодний і я вдягаю кішки та беру льодоруба. Планомірно по лижній трасі починаю набирати висоту, і розігріта кров одразу починає давити незамінне почуття комфорту. Тут вийшло сонечко і навколишні гори відбивають його прямо на мене. Починає припікати, я би радістю роздівся, але ж згорю тут же! Тому вибираю місця, де де дує легенький вітерець.

На підйомі купа слідів фрірайдерів, які їдздять, де їм заманеться, сміливі люди! Вирішив по їхніх слідах зрізати поворот і вийшов на такі скали, що довелося, далеко траверсувати і обходити. Вниз почали шуршати перші сноубордисти, а я їм дякую, що так добре утрамбували мені дорогу. Годинника в мене немає, тому я нікуди не поспішаю, ну і десь до обіду я піднявся вже до станції "Мир" 3560м. Красота офігівающа. Ну така видимість навкруги, що мене аж срати потягнуло!!! А мене зі всіх сторін оточили мандрівники, що піднімалися на канатці і ніяк не сподівалися, що я так швидко вигулькну на "Мирі". Я їм почав шось розказувати про альпінізм, а вони мене все не відпускють! Хоть би грошей на щастя дали. Так пригостили тілики снікерсом, який я запив літрою чаю і побіг нарешті за снігову кучугуру, хоч в 15 метрах і стояв туалет. Проте там пейзаж зовсім не такий, хіба що надписи на стінах читати, чи що? А ще я там знайшов поларову рукавичку.

Ну, вернувся, нап’ялив на себе рюкзак, помахав ручкою і потопав на Бочки. По дорозі впізнав аж двох лижників, з якими раніше познайоимся. Дуже класні чуваки. Обоє помахали головами, сказали що страшно захотіли піднятися за мною, та тільки лижі влом на горбу тащити. От якби в них був рюкзак зі спальником, то обовязково б зі мною в палатці затусувалися, і пива випили. Запрошую їх зі мною наступного разу, а поки – першим ділом самольоти. Хто ж не знає, як то гарно на підйомі з кимось поговорити! Миттю вилетів до бочок.

Анігдот 1, який мені розказали на підйомі: Знаете, Почему в Чернобыле нельзя собирать грибы? - Разбегаются!!!

Це було сказано на рахунок крейзанетих лижників і альпіністів. Хто зрозумів, пишіть мені на пошту, бо я не до кінця догнав .

На бочках куча буржуїв в яскравих нових куртках і з неудохотвореними очима та розмовами. А я пішов пообщатися з нашими доблесними рятувальниками. Висота 3800м. Напревелику радість вийшов до мене молодий патлатий пацан:

-Не боїшся згоріти? -питає МЧСник. -Боюся, - і вдягаю назад курточку на голе тіло. - Де тут можна підсніжників мамі назбирати? - А ти накрий сніг клейонкою, і вони за три дні самі виростуть, ак в теплиці. - Ну як там нагорі? (киваю головою в бік сяючого куполя, який уже виріс на піванеба) - Та, два іспанця на льодовику розбиися вище скуль Пастухова, а Приют 11 вроді вже зі снігу відкопали, та до завтрашнього вечора погода буде просто чудова! А по дорозі назад заходь до мене на чай, мене вже задрали ті німецькі гопніки. - Ну, не планую без страховки туди ходити, - посміхаюся я, і попросивши в термос кипяточку »для автономності», тусую далі під срблястий купол. Срібло – то все лід, - критично оцінюю обстановку.

Анігдот 2: Ну, летит значит по стене одна связна вниз, а другая вверх, и одна другой говорит: - А че это вы вниз летите? - Да, мы подруге страховку доверили... - А, ну а мы - примус. (Отже, оскільки нічого горючого у мене немає, то халяви на підйомі мені не намічається.)

Іду по сніжному полю від бочок до горизонту (оскільки Приюту не видно), і бачиться мені через окуляри, що я йду по розпеченій піщаній пустелі. Таке сонце!.. До приюту постійно ганяють ратраки, і закидують вгору лижників, проте сміття вниз не забирають. Добре, що скоро його засипе снігом і воно стане поховане в товщі льодовика поки через 100-300 років випливе. Витираю обличч снігом, і виходжу на снігоий бархан поряд з Приютом! Побєда, на сьогодні це моя вершина! Кидаю рюкзак, зразу ж бадяжу собі в термосі півтора літра молока, які на протязі 15 хвилин випиваю.

Кругом - курорт! І я тут сам один, знаєте. як це буває класно! Коло приюта 15 на 10 метрів - сухі гарячі вулканічні скелі. Вивалюю на них все з рюкзака, розкладаю сушитися, сам вкладаюся на спальнику і розпочинаю в чомусь захоплено ковирятися-ремонтувати. Озираюся - я ще ніколи не бачив стільки гір!!! Балдію, як кіт! До заходу сонця залишилося ще велика купа часу. І який же отой Ельбрус великий! День йдеш - яка гора? - Е! Два йдеш, яка гора? Е!!!

Ну, мабуть пора вже щось рішати з ночівлею. Досі я чекав, що хтось вийде з приюту і мене туди запросить. Направляюсь до входу сам, може хоч дозволятьв поїсти в себе зварити за гроші? І тут бачу, що вхід завалений на два метри снігом. Що я тепер буду робити, казали ж, тут є люди! Може, залізти через вікно? Починаю шукати де позручніше виламати, і з іншого боку бачу маенькі двері, двері відкриваються... Залажу – «є тут хтось?!» Нема відповіді. Всюди купи сміття і снігу. Піднімаюся нагору - приют порожній!!! А на верхньому поверсі - температура +10. Навіть палатку всередині не треба ставити! Помічаю боковим зором хавку, бензин, посуд, матраси, сірники! І тут мене починає крити!

Я вилажу назовні і почиаю бігати, стрибати! І співати Арію на повен голос! Не зважаючи на лижників навколо. В розрідженому повітрі чудова і чиста акустика! Так, добре, а як я буду палити тим бензином не маючи примуса? Я залажу назад в "підвал" і несміливо підхожу до газової плити. Беру сірник, відкручую вентиль... Не горить. Ще раз кручу вентиль. Сірник знов гасне. Навіть запаху газу не чути. Але чути шум! Знову палю сірник і пробую всі решту канфорок. І одна з них загоряється прекрасною синьою квіткою! Вона світиться і так прекрасно гріє! Ставлю кастрюлю снігу і більше мене нічого не хвилює. Ну ні, треба цьому приюту віддячити! Я закочую рукави і кидаюсь прибирати. Все навколо замітаю і мию, але сміття не виношу, бо то вже робота для машин.

Невдовзі перед заходом сонця я вилажу на дах приюту з каструлькою картопляного пюре і термосом чаю. Як то кажуть, в здоpовом теле - здоpовый стул! В мене 360 градусів обзору на всі Кавказькі хребти. Тут я помічаю на сусідній гряді перед засипаною будкою МЧСників якогось дядька в чероному поларі, який вийшов поробити зарядку.

Ну, думаю, пішов я до нього робити "чістосердечное признание". Підійовши, вітаюсь по звичці на двох мовах "Здравия желаю!" і "Хелоу!". Чую - наш! Звати Серій. Дугий, всередині, - бурят на імя Рінат. Кароче, поговорили, самі вони з Уфи, мають купу снаряги, і їм згодився би третій, щоби лекше було організовувати страховку нести льодобури. Отже, остання тактична закаика само собою подолалася і я завтра йду з ними на Гору! Зараз я зроблю собі страховочну систему зі стропи, все решта в мене вже готове. Аллах великий! Завтра в третій ночі – наверх!

To be cotinued!

Було вже темно. Погода в цих краях була значно гірша ніж я думав. Снігу не було, але дув сильний і холодний вітер. Ставити намет, то була не найкраща думка в житті. На щастя на дорозі стояли міліціонери, яких я дуже зацікавив. Після перевірки документів, під’їхав їхній начальник Усинський Юрій Олександрович, було цікаво спостерігати, як хлопці змінилися, стали такі тихі і лагідні, аж приємно. Він на них нагримав, що мало машин сьогодні порушує порядок, а треба десь до 50, мною він особливо зацікавився, зазвався українцем (точніше хохлом). Продекламував уривок з Шевченкової “Катерини” з жахливим акцентом, я сказав, що прекрасно читає, в Україні б його чекала велика акторська кар’єра. Це його не втішило, він сказав, що в Чечні такі воювали. Атмосферу підсилювали ще й портрети терористів на стінах, імена та прізвища, детальний опис, мене та наших з експедиції там не було, це додавало оптимізму.

Вирішили відвести мене в райвідділ в Успенскоє, я не мав нічого проти, бо було темно й холодно, але я взяв з них слово, що переночую в них в райвідділі, можна й в камері. В райвідділі я став героєм вечора, таке враження, що вони ніколи не бачили мандрівників, але на питання я відповідав скупо, бо вже хотів спати, поставив на зарядку мобільний. Через певний час цікавість до моєї персони помітно знизилася і я пішов спати в відведене мені місце під дверима заступника начальника райвідділу. Але тут мене чекала приємна несподіванка. Той примус, що мені дав Богдан протік і бензин розлився по всіх моїх речах, це звичайно не додало мені оптимізму. Скоро запах бензину розповсюдився по всьому приміщенні, всі почали кашляти і пчихати, але що поробиш. Я вже спав, точніше намагався заснути, бо коли так смердить спальник і каремат, то хіба заснеш. А за рогом старший поліціянт навчав молодшого, щоб був пильний, бо я можу в ночі йому перерізати горло (от я який!), в разі чого хай стріляє з автомату. Це мене тішило, але я боявся йти в туалет.

Якось перебився до ранку, згадував Богдана. Вже було 3 квітня, неділя, по телевізору передали про смерть Папи Римського Іонана Павла ІІ, це мене засмутило, а особовий склад міліції сприйняв це цілком нормально. Пройшов всі гігієнічні процедури, вмився, почистив зуби, поголився, отримав повідомлення від Максима. Він писав, що всі дороги на Грузію заметені снігом, тому не треба спішити, а він з Людою поїхали автобусом з Нальчика до Баку за 25. Це не додало оптимізму, крім того відпускати мене не хотіли, бо почалася перезміна, прийшов великий начальник підполковник, зацікавився моєю сутністю, а я його. Отут я й розійшовся, повитягував всі папери, розказав які ми сильні і великі, про глобальні плани, що тримати мене це для них велике горе й непорозуміння. Цей підполковник теж назвався хохлом, теж розказав той самий уривок з Шевченкової Катерини, таке враження, що цей уривок треба знати, щоб стати начальником. Після моєї промови він дав вказівку, щоб мене випустили, Капітан сказав, що скоро має прийти результат якогось запиту з Москви. Тоді я сказав, що голодний, підполковник дав вказівку погодувати полоненого. Мене чекала велика миска вареників з солодким сиром, але правда, холодна. Я знайшов в одній з будівель електроплиту, яка просто так гріла повітря, на ній я підігрів вареники, і з Божою допомогою почав їх споживати, але їх було так багато, що одному мені забракло сил, навіть незважаючи на гумовий шлунок, віддавати миску з чотирма варениками не пасувало, то вареники знайшли свій відпочинок в шлунку пса, що гуляв неподалік.

Тільки я поїв мені сказали, що я вільний, я забрав речі і пішов на трасу, яка була десь за два кілометри від міста, по дорозі йшов попри вокзал, де скоро мала бути електричка на Мінводи, але був тільки ранок, а електричками їздити досить незручно, хіба ввечері. Крім того, ви завжди будете цікавити органи псевдо порядку, вони вас не вб’ють, але час займають, а деколи і нерви. Дув сильний вітер, скоро мені зупинилася легкова і я швидко і з задоволенням доїхав до Мінеральних Вод. Там трохи постоявши мені зупиняється “фура”. Водій Олександр, який в ній їхав виявився язичником з Москви, віз в Чечню обладнання, за його словами попасти в Чечню дуже важко, практично не реально. Розмова з ним була цікава, особливо дивувало те, що в Росії є язичники. Довго ми не їхали, бо водію треба було дзвонити в Чечню, щоб за ним приїхали, але перед тим ми зварили смачну зупу і поїли з консервою і хлібом.

Як завжди буває перед великими мандрiвками, напередодні виїзду накопичується чимало проблем, вирiшення яких перетворюється у справжнiсiнький хаос. Наплечники за традицiєю пакують у поспiху. Так було i у нас – учасників експедицiї в далекий Iран.

«Автостоп йде усюди»

Того дня Оля Коробова та Iгор Губiлiт, а з ними i Богдан Тарасенко змушенi були залаглдити деякi справи i на день залишилися. На схiд того дня вирушили Люда Тарнавська та я, аби якнайшвише потрапити до Баку та розпочати вироблення вiз. Iншi обiцяли доганяти. Кiлька мiсяцiв приготувалися i от - нарештi вирушили! Сама думка про майбутнi пригоди наповнювала адреналiном.

За цiлу добу у потязi «Львiв-Луганськ» ми мали задоволення виспатися, iнвентиризувати майно: «те не забули, не забули, забули…» та посваритися iз провiдиками. Чомусь останнє також стало доброю традицiєю мандрiвникiв, але на настрiй вже не впливає: справа звички.

До Луганська прибули ще до схiд сонця - 4.50. Дочекавшись сходу світила, почимчикували за мiсто у напрямку росiйського кордону. Глухенька траса о 7 ранку на Краснодон не вiщувала нiчого доброго. Однак усi песимiстичнi думки швидко розвiялися: золоте правило «автостоп йде усюди» спрацювало за 15 хвилин. Нас пiдiбрав мiкроавтобус i ми з вiтерцем та у хорошiй компанiї розглядали луганськi терикони-пiрамiди. Увесь ранок мимоволi розмова у кожному iз авто зачепала дещо застарiлу тему «Ющенко-Янукович», але завжди завершувася миром i спiльним висновком: головне, аби люди жили лiпше. Кордон перетнули без жодних проблем. Трiшки пiшки, трiшки «стопом» пробиралися росiйськими селами. Живуть тут в основному iз контрабанди. Люди постiйно не добрим словом згадують Юлю Тимошенко, яка погрожувала перекрити усю контрабанду i обнести кордон колючим дротом. Росiяни кажуть, що уже готовi носити той колючий дрiт на пункти збору металобрухту.

На тих маргiнальних дорогах кожне авто пiднiмало хмари пилюки, що нагадувало нам жартiвливi пророцтва друзiв. На подiбних дорогах iнодi водiї хочуть грошi за проїзд (на жаль, у нинiшнiй скрутний час таке трапляється i їх можна зрозумiти). Їх можна визначити вiдразу за зовнiшнiстю та темою розмови. У подiбних випадках ми вiдразу наступаємо: «Ми мандруємо автостопом. На свiтi стiльки добрих людей, от як ви, якi погоджуються нас пiдкинути. Дякуємо». Пiсля сказаного їм уже навiть незручно вiднести себе до «недобрих» людей.

Фiлософiя дороги

Врештi ми добралися до Великої Дороги. «Москва-Владикавказ» - справжнiсiнький чотириполосний автобан iз потужним рухом автомобiлiв, якi охоче пiдбирають попутникiв. Мандрувати по такiй трасi стопом швидше, анiж на автобусi. Щоправда кожен водiй фури показує, що з радiстю вiзьме, але може лише одного. А нас двоє та ще й iз величезними наплечниками. Та не бiда, пiдбирають. Проїхали навiть 120 км до Ростова-на-Дону на джипi iз "новим росiянином". А згодом зловили фуру, на якiй подужали аж 400 км!

Люда, яка вперше мандрувала стопом, пiдсумовувала першi враження. Ось результати її соцiологiчних дослiдженнь: найчастiше пiдбирають «Жигулi»; середнiй вiк водiя – 40 рокiв; 90% водiїв – цiкавi особистостi, з яких 2/3 – одруженi; 5% водiїв хочуть грошi (жоден з них не дочекався); середнїй час «стопення» авто – 15 хвилин; найшвидша їзда – 135 км/год, найповiльнiше – це коли пiшки; найпопулярнiшi теми спiлкування «Особисте життя», «Полiтика та мiжнацiональнi стосунки», «Матерiальне становище та спiввiдношення цiн» та «Характеристика працiвникiв ДАI (ДПС)».

Автостоп – це радше спосiб спiлкування, анiж халявне добирання, експрес-метод знайомств, - фiлософськи узагальнює перший день Люда. - Найцiкавiше те, що зануда чи скнара не зупиниться: проїдуть повз, ще й посмiються. Пiдбирають майже завжди надзвичайно приємнi чуваки. У розмовi ми дiзнаємося майже усе про їхнє життя, часто цiкавiше, анiж вигадане у пригодницьких кiнофiльмах. Щоразу, коли сідаєш в авто, наче заходиш у гостi. Водiї, як добрi господарi, ще й пригощають, а «стопери» лише на початках намагаються поводитися скромно: не подумайте, що вiдвертi халявщики, ми самi часто пригощали водiїв ;)

На пiвдень, у зиму

Пiзно увечерi ми добралися до мiста Мiнводи i там на нас очiкував справжній сюрпрайз - їдучи на пiвень, навiть не сподiвалися, що потрапимо назад у зиму. Того дня випав такий снiг, що через ожеледицю та засипанi траси багато авт вимушено зупинялися на нiчлiг. На такому вiтрi iз снiгом моторошно було навiть намет ставити. Вiдгукнулися на пропозицiю водiя переночувати у нього в кабiнi. А наступного ранку о 6 вже стояли на заснiженiй трасi. Якщо чесно, зимою вiд автостопу небагато задоволення. Щоправда, коли сiдаєш у тепле авто, радостi у кiлька разiв бiльше, анiж теплої пори. Ще вiд кордону нас постiйно лякали «нарваними» кавказцями: чеченцями, осетинами, дагестанцями та iнгушами. Кажуть, що навiть у наймиролюбнiшiй iз тамтешнiх республiк – Кабардино-Балкарiї – зараз популярний рух вахабитiв. Наче їх пiдбурюють чеченцi. Навiть дали точний опис – вахабити мають бороду, але без вусiв. У тих краях водiї бояться зупинятися бiля траси, розповiдають кривавi iсторiї. Однак попри те, що у Прикавказзi час вiд часу пострілюють i усi надто обережнi, пiдбирають автостопникiв краще, анiж у мирнiй Українi. Можливо нашi уявлення побудованi на стереотипах, якими оперує телебачення. Ще вiд моєї попередньої поїздки у Грузiю у халепу в тамтешнiх краях не встрягав, однак поводилися ми обережно. Та й Беслан усi дороги нинi оминають. Окрiм снiгу замiсть сонця, на нас очiкувало ще одне розчарування. Через тi ж снiгопади траса на одному з двох перевалiв через Кавказ у Грузiю була закрита – через Казбегi та Хрестовий перевал, а траса на Цхiнвалi через Рокський тунель – невiдомо: 50 на 50. Iнших прямих шляхiв на Тбiлiсi немає. Кiлька годин намагалися дiзнатися хоч щось у ДПСникiв та водiїв маршруток – дарма. Там, у горах, ситуацiя може змiнитися щомитi. Нiхто вiдповiдi не дасть. Залишався лише шлях в об’їзд – через Дагестан на Азербайджан. Пряма дорога проходила через Чеченiю. Туди пускають, навiть маршрутки їздять. Однак слов’янам там краще не з’являтися (навiть попри те, що у Львовi є вулиця Д. Дудаєва). А об’їзна робить величезне коло – намотує щонайменше заявих 500 км по доволi диким малозаселеним мiсцям Кабардино-Балкарiї, Ставропольського краю та Дагестану. Плюс ще й снiг валив, а час пiдганяв. Нiчого не залишалося, як вдатися до такого попсового кроку, як сiсти на автобус.

Нахабна корупцiя

Цiкавий випадок трапився на вокзалi у Нальчику. «Де стоять автобуси на Махачкалу?», запитав я у чоловiкiв, якi з радiстю вирiшили допомогти i знайти найдешевший автобус. Наговорили безлiч iнформацiї, супершвидкий i недорогий автобус їде зараз iз П’ятигорська, а долари можна розмiняти лише у центрi… Це були таксисти (кабардини чи балкарцi), якi хотiли нас кудись пiдвести. Поводили нас по автовокзалi, рiзних касах, щось на своїй мовi розпитали i привели поруч того мiсця, де ми їх зустрiли, показали на автобус i … «З вас 100 рублiв за допомогу». Вiддавати приблизно $4 за просто так не збирався. Аргументiв вони не сприймають, лише емоцiї. Покричали ми одне одному, посварилися пiвтори годинки з невеликими перервами i поїхали собi. Грошi не дали, однак неприємний присмак вiд такого спiлкування зберiгся.

Об’їзд Чеченiї – дикий степ. Вiддаль мiж дуже убогими селами часто сягав до 50 км. Якби поїхали «стопом» - застрягли би там на кiлька дiб. Їдеш, а у вiкнi лише темнозелений рiвнинний степ (наче море) i прямiсiнька дорога уперед. Час вiд часу з’являються електричнi стовби, величезнi отари овець та мiлiцiя. Стiлькох постiв ДПС на дорогах я ще нiколи не бачив. А наш автобус – ще й з азербайджанськими номерами. Водiй щоразу лише виходив i без жодних розмов (даремна трата часу) давав у кишеню по кiлька сотень рублiв. 4 рази ДПСники перевiряли наші паспорти. У нас було все гаразд iз емiграцiйними картками, але за просто так вiд iноземцiв (українцiв) вимагали по 100 рублiв. Ми лише чули «Ви хочете, щоб у вас в сумцi знайшли наркотики?». «Знахотьте!», вiдповiдали, уже навченi спiлкуватися подiбним стилем. Грошi ми не давали, хоча азербайджанцi навiть довго не сперечаючись, лiзуть у кишеню. Не знаю, що довше тривало: їзда чи спiлкування iз «правоохоронцями». У народi їх називають «Скруджi Макдаки»: у диснеївського героя в очах - долари, у ДПСникiв – рублi. Подiбнi пригоди – ще й на митницi. Але врештi ми прибули у Азербайждан. Ура! Найскладнiший шлях подолано! Про цю мусульманську країну – наступного четвергового номера. А наразi ми очiкуємо на mail вiд Iгора та Олi з Богданом i йдемо у Iранське посольство.

Баку

На вірменському кордоні, коли ми до нього підійшли, був обід. А взагалі не виглядало на те, що солдатикам тут було особливо чим себе зайняти - тихе, чудове, як для відпочинку місце. Врешті решт нас навіть пропустили завчасно – кавказці завжди йдуть Вам на зустріч. Дивною була поведінка офіцера – той абсолютно зігнорував моєю присутністю в той час, як Оля змушена була з обома паспортами простояти якийсь біля віконечка. Ну звісно: всякий відпочинок рано чи пізно наскучить без жіночої компанії.

Перейшовши кордон, ми опинились у абсолютному автостоперському вакуумі. Лиш через якусь годину один таксист задаром закинув нас на двадцять кілометрів далі. Нам усі казали, що тут невдовзі повинен з’явитись автобус до Ванадзору - звісно ми не сприймали таких порад серйозно. А жаль, бо саме на той автобус нам і довелось сісти через добру годину очікувань. Плівся він, як і всякій маршрутний автобус, дуже поволі.

Якось, зовсім несподівано ми втратили дві години нашого дня. Виявляється, окрім того, що Грузія та Вірменія знаходяться в різних часових поясах, сьогодні ще й до всього відбувається перехід на літній час. Іншою несподіванкою цього дня стало те, що саме сьогодні Вірменська Апостольська Церква святкує Паску. Може саме тому дорога з цього боку кордону виявилась аж настільки пустою?

Отож, міста Ванадзор ми дісталися уже радше під вечір а не близько обіду, як собі це планували. Te що ми тут побачили, скоріш було схоже на руїни в оточенні високих засніжених вершин, аніж на місто. Мовчазні й невеселі чоловіки по-двоє – по-троє тинялися вулицями без особливих ознак заклопотаності - більшість із них неголені та одягнені в шкіряні куртки. Дивно, але цьому сумному місту доволі вдало вдавалось приховувати те, що у нього того дня було свято.

Іще в автобусі із нами познайомився місцевий хлопака, що тепер, без жодного прохання про те із нашого боку, узявся допомагати нам у якості гіда. Навіть провів до траси за містом.

На виїзді із Ванадзору одразу ж зупинилось двійко мовчазних молодиків на Meрсeдeсі та закинули вони нас якось дивно - на півдороги до наступного містечка. Висадили посеред величних засніжених гір, неподалік одного села, розвернулись та поїхали собі геть - туди, звідки щойно приїхали. Так, ніби спеціально нас сюди завезли.

Ми зупинились на краю дороги, понад селом, а внизу, десь на відстані одного кілометра ми могли спостерігати дивну компанію молодиків – ті, незважаючи на майже зимовий холод, тусувались навколо однієї із недобудованих хат села. Я знав, що хлопці не могли не зауважити нас на сніжно-білому фоні гір. За якийсь час уся компанія – чоловік десять, вирушила у нашому напрямку, що стало й для нас сигналом покинути це, загалом безлюдне й дике місце – ми рушили вздовж траси. Йдучи, ми бачили, як хлопці пришвидшились, а оскільки самі ми не змінювали темпу свого руху, то за якийсь час вони почали нас наздоганяти.

Проходячи повз невеличку ущелину, ми також побачили в стороні від дороги - приблизно в сотні метрів - навколо вогню іще одну компанію молодиків. Звісно, ті також побачили нас. Обернувшись, ми зауважили, що більшість із наших переслідувачів звернула саме в ту ущелину. В цей час із-за повороту дороги нам назустріч з’явилась ще трійка хлопців – такого ж віку та вигляду, що і решта. Коли ми порівнялись, я привітався із „пацанами” - ті відповіли та пішли собі далі. А за хвилину ми могли бачити, як вони спілкуються із нашими переслідувачами. Коли ж між нами та компанією позаду залишалось метрів зо тридцять, я обернувся та привітався. Вразило, що вони усі виглядали, як росіяни – про те я і поцікавився та одержав суху, однак стверджувальну відповідь на чистій російській. Я коротко повідомив їм, що ми є журналістами і прямуємо до Диліджану, назвавши лиш наступне місто на нашому шляху. Один із них був зовсім п’яним – і як той бідолаха тільки спромігся пробігти таку відстань, наздоганяючи нас – тепер він увесь час поривався у бійку, розмахуючи кулаками перед моїм обличчям. Слава богу, тверезішому його товаришу якось вдавалось стримувати його пориви. Саме в той момент, коли вони задирались до мене - а зі сторони це виглядало мабуть саме так, нас обігнало дві рідкісних тут попутки. Незважаючи на типові стоперські жести – і мої і Олені, жоден із тих двох водіїв так і не наважився стати. Я побажав хлопцям успіху і повідомив, що ми мусимо йти. Майже увесь цей час Оля трохи попереду продовжувала йти, але в якийсь момент збентежена обернулась і тоді «пацани», вигукнувши шось типу «яка гарна дівчина!», знову спалахнули хвилею не зовсім здорового інтересу до нас. Однак, ми обоє вже впевнено йшли вперед, чітко давши зрозуміти, що розмову завершено. Хлопці, деякий час ще плентаючись за нами, щось там кричали навздогін. Проте, невдовзі відстали. От-от мусило стемніти. Ми більше не могли почувати себе безпечно у цих дивних краях. І тому відчули неабияке полегшення, коли нам вдалось зупинити наступну попутку. Нею подорожувала ціла родина – чоловік із дружиною та дві малечі. Хлопчикові дістався невеличкий подаруночок – ми зовсім не безпричинно були сповненими подяки по відношенню до цих добрих людей. Уже у темряві ми в’їхали до засніженого Деліджану.

Повстала проблема ночівки – адже дуже не хотілось розкладати намет в снігах. Це місто розташовувалось в гірській ущелині, отож вечором нам видалось, що тут вдвічі темніше вологіше та холодніше, аніж було на плато. Подекуди нам зустрічались тихі й мовчазні тіні – ті здавались вдвічі більш похмурішими, аніж жителі Ванадзору. Готелю тут не було. Тай не могло бути, але ми мусили це з’ясувати, оскільки то була наша остання надія. Ще був шанс попроситись у людей – після двох відмов від жіночок, я наважився запитати у громіздкого та зсутуленого чоловіка - його повільна та в’яла хода нагадувала ходу людини, котрій вже нічого губити. Той тихо відповів, що мабуть зможе допомогти, лишень нам слід буде зачекати на нього, після чого маревом зник поміж затінених провулків.

Ми чекали обабіч дороги, намагаючись на пропустити бодай-якогось іншого шансу, проте невдовзі дивний чоловік повернувся. Наказав нам слідувати за ним і, не змінюючи темпу своєї важкої ходи, попростував уверх вздовж дороги, що вела нас кудись за місто. Вже вийшли за останні хати, проте він так нічого і не пояснював – лиш плівся, заглиблений у свої важкі думи. Потім раптово вказав на далекий двоповерховий цегляний будинок, що його ледь було видно крізь просвіти букового лісу – пояснив, що там живе його мати і ми з Олею зупинимось у неї. Поміж дорогою, по котрій ми йшли та будинком пролягала глибока й темна ущелина. Коли ж ми нарешті піднялись до будинку, то побачили перед собою відмінну колишню базу відпочинку. Стан її, як і решти усіх тутешніх будівель, звісно був не найкращий. З усієї великої кількості кімнат натопленою і відповідно жилою було лиш дві – тут проживали мати нашого рятівника і його значно молодший брат.

Жіночка зустріла нас привітно, проте навіть у цьому домі ми не позбулися якогось дивного гнітючого відчуття, що переслідувало нас з моменту знайомства із першим же вірменським містом на шляху. Пригостила кавою, у відповідь на що ми взялись приготувати скромну вечерю із вічних туристичних субліматів. Зав’язалась дружня і тепла розмова, як це завжди бува, коли надворі зимно – чим холодніше, тим тепліше люди одне до одного. Ми розповіли історію нашого сьогоднішнього дня: про втрату двох годин, про Ванадзор та про нахабних російської зовнішності молодиків. Галина Герасимівна - а так звали цю милу жіночку – пояснила нам, що жителів тих сіл тут кличуть „малаканами” і що вони, і справді, є етнічними росіянами.

Громади селян-старовірів знайшли тут притулок від переслідувань та гонінь з боку уряду цариці Катерини ІІ. Переселенці покоління за поколінням строго притримуються певних традицій, зокрема серед них є неприйнятними шлюби із представниками інших релігійних конфесій. Мабуть, саме тому ці унікальні громади проіснували тут так довго так і не асимілювавшись в вірменському етнічному середовищі. „Малакани” – це лиш назва узагальнююча, а от самих спільнот тут (у цьому районі) є три – їх традиції дещо різняться між собою: чоловіки „максимісти” носять бороди, в той час як жінки - хустки; „постоянные” наближені за своєю вірою до Вірменської апостольської церкви, під час церемоній вдягаються в біле, часто збираються разом за співами. Проте найбільш вражаючу характеристику було надано „прыгунам” – одного разу пані Галині пощастило стати свідком деякого дійства, пов’язаного із церемонією поховання, під час котрого вона просто зомліла.

Я пригадав, як вперше відкрив для себе цей дивний соціальний феномен, коли сплавлявся річкою Дністер, на берегах котрої поміж інших розкинулись села, де люди жили за своїми дивними звичаями. Про їхні традиції в Україні знають небагато, хоча лише у Києві послідовників цієї віри понад 20 тисяч. Об’єднує усіх старовірів те, що для них не існує Св’ятої Трійці - вони притримуються обрядів, котрі були у перших християн. Триєдинство було запроваджено по імператорові Костянтинові, а перші християни не знали Трійці. Церковний календар старообрядників співпадає із календарем православних та греко-католиків. А ще старообрядники, де б вони не проживали, завжди були добрими господарями. Наприклад, у 1764 році російська армія захопила на території Речі Посполитої старообрядницькі поселення, і уряд відправив їхніх жителів у Забайкалля. 5000 переселенців змогли не тільки вижити, а й зоравши степ, стали збирати гарні врожаї. Як видно, старовіри не читали праць академіка П.Палласа, що у 1772 році досліджував цей район і дійшов висновку, що для вирощування хліба він майже не придатний.

Нижче я детально наводжу зміст нашої подальшої розмови із Галиною Герасимівною - лиш однією із десятків тисяч невинних людей, кого не оминула війна в Нагорному Карабасі. Все почалось із того, що Галина Герасимівна показала нам опубліковану у книжці „Геноцид” фотографію свого чоловіка – на тому доволі неякісному зображенні ми побачили мужчину із перев’язаною головою на лікарняному ліжку. Розповіла, що чоловік мав дві вищих освіти, проте змушений був узяти в руки зброю, як і усі. На війні був контуженим, в результаті чого мав тотальну втрату пам’яті.

• Ми знайшли його в списках померлих – продовжувала пані Галина – проте, через чотири роки він повернувся додому. Повернувся в важкому стані, майже недієздатним, - я робила все що могла, щоб вилікувати його, проте невдовзі мій чоловік знову опинився у лікарні та справи його пішли на гірше. Це все через війну. Доля самої пані Галини склалася не менш трагічно. – Мені також в ті часи довелось надивитись на звірства. Я була вагітною, коли наші села опинились в облозі. Знала, що або помру, або попаду у полон – лиш останнє було гірше першого. Але, сталося диво – саме мусульманин врятував мене. Той чоловік провіз мене під сидінням свого авто крізь азербайджанські військові кордони. Таким чином я потрапила на своєрідний острівець, звідки евакуйовували біженців - жінок та дітей.
• Я ще і зараз дуже добре пам’ятаю переповнене людьми подвір’я школи-інтернату та розчищений виноградник, куди приземлявся вертоліт. На тому подвір’ї довелось провести п’ятнадцять днів під палючим сонцем та майже без води. Коли ж прийшла і моя черга і коли ми вже от-от мусили відлітати, всередину вертольоту у відчаї увірвався мужчина із зовсім маленькою дитинкою на руках. Знаючи, що чоловікам у вертоліт не дістатись, він передав дитя мені на руки та зі слізьми на очах став благати, щоб я потурбувалась за його сина. Я була вагітною і мала іще одного хлопчика – але що я могла сказати? Тоді ж усі, хто були на борту вертольота позалишали свої речі – хто що міг, таким чином звільнивши місце для нещасного батька.
• А через вісім років, на одній із вулиць Діліжану... йшли мужчина і... чомусь я спершу впізнала саме того хлопчика, хоча він і запам’ятався мені зовсім іще немовлям – ніби-то знову і знову переживаючи усі ті події розповідала пані Галина, проте навіть без натяку на сльози на чорних та широких, немов переляканої дитини очах. - Навіть вже після того, як нас пересилили сюди, кожен раз, як я чула вночі шум літака, чи вертольота, я не могла заснути від переляку аж до самого ранку – після тривалої паузи додала вона.

Зранку, стоячи поруч із поліцейською будкою, спочатку зловили „Жигулі” кілометрів на десять – до якогось там тунелю. Водій був власником кафе, але не встиг він нас пригостити кавою, Сонечко моє одразу ж застопила дві вантажівки. Пасажир однієї із них перебрався до другої, таким чином надавши нам з Олею можливість їхати разом. За тунелем дорога пролягала по високогірному плато. Тут була справжня зима. Коли дорога йшла по узбережжю озера Севан, то його береги ледь-ледь можна було розгледіти крізь хурделицю.

Висадили нас у цю зиму аж на під’їздах до Єревану. Тут одразу ж зупинився вантажний мікроавтобус. В кабіні разом із водієм нас опинилось четверо, отож він мусив обирати такий шлях, щоб уникнути постів ГАЇ. Коли ми в’їжджали у Єреван, то перше наше враження від міста мабуть можна було б охарактеризувати словом „розруха”.

Оля належала до міжнародної студентської організації AIESEC. У нас були контакти їх єреванського офісу – за тими даними офіс мусив знаходитись в одному із корпусів Інженерного Університету. Однак в універі нам повідомили, що AIESEC переїхав звідти з півроку тому і жодних контактів у теперішніх обивателів офісу нажаль не залишилось. Усі наші подальші спроби знайти AIESEC завершувались невдачею, а зайняло нам це, не більше – не менше, як цілий день.

Так, наші пошуки привели нас до компанії дружини колишнього президента Вірменії Тер-Петросяна. Тут нас зустріла мила жіночка, завдяки котрій було домовлено про іще декілька зустрічей і навіть про одне інтерв’ю. Тут же в офісі нам дозволили залишити свої речі. Наближався вечір та все актуальнішим для нас повставало питання житла. На дев’яту годину єдина можливість, котру ми мали, це був готель за 40 доларів. І раптом хтось із наших благодійників подзвонив та повідомив, що нарешті знайшовся AIESEC! О десятій вечора було домовлено про зустріч, а вже близько одинадцятої нас посилили у чудові апартаменти до привітного Аргентинця, що перебував тут на стажуванні.

Наступного дня, в неділю, маршрутним автобусом вирушили до язичницького Храму Сонця в Гарні – однієї з найстаріших будівель на території Вірменії. С III сторіччя до н. е. до IV сторіччя н.е. фортеця Гарні служила літньою резиденцією вірменських правителів. Також тут залишились руїни велетенського замку та бані, збудованих у III ст. у римському стилі.

З п’ятнадцять кілометрів далі у тупику дороги розташовувався скельний монастир Гехард – фантастичний взірець середньовічної вірменської архітектури дванадцятого – тринадцятого сторіч. Північна стіна монастиря являла собою скелю, в глибині котрої було витесано дві церкви. В цей час жоден автобус до монастиря не йшов. Ми трохи пройшли пішки та зустріли трьох хлопців, що стояли біля свого „Запорожця”, - вони не говорили жодною мовою окрім вірменської. На мігаг нам вдалось домовитись, що ті довезуть нас до монастиря і назад. Після нетривалого торгу, плата за їх послуги скоріш виглядала символічною.

Сорок хвилин, поки ми блукали підземними лабіринтами однієї із найунікальніших споруд, що коли-небудь мені доводилось бачити, хлопці чекали нас назовні. Як і було домовлено, вони вчасно доставили нас назад – як раз перед прибуттям останнього автобусу на Єреван. Дорогою, навіть не знаючи жодної спільної мови, ми встигли подружитись і цьому в значній мірі посприяв мій фотоапарат – хлопці могли б стати професійними моделями.

І от прибув мікроавтобус, проте єдиним його пасажиром виявилось наше розчарування – далі він не їхав. Отож, маємо пусту тупикову дорогу і відмінений останній автобус – роби що хочеш. Трохи пішки, трохи локалками, повернулись до Гарні. Тут трафік був вже більш інтенсивний, проте не виглядало, що хто-небудь їхав до Єревану в неділю вечором.

Нарешті зупинив нам – а ми не сумнівалися, що це станеться – один надзвичайно цікавий типаж Великої Драми – його екзальтація від самої нашої присутності підказувала на наявність певної дози алкоголю в крові. Ми розповіли про свою сумне положення і він прийшов до висновку, що інакше, аніж приходом до нього у гості ситуації не зарадиш. Ми категорично відмовились. Тоді він поволі поїхав по селу. Час від часу він голосно і велично зрікав лозунги, що стосувались глибокої вірменської душі, а також вірменської гостинності, проте завершити їх був не в стані. Нарешті зупинився і пішов до друга, наказавши нам зачекати хвильку. Не було його хвильок з десять, як до нас вийшов друг і поцікавився, що тут взагалі відбувається (підозрюю, що наш водій в той час дрих у друга на дивані). Ми пояснили ситуацію. Друг похитав головою та за якийсь час повернулись уже обоє. І поїхали... відвозити нас до Єревану. Друг пояснив, що він тут для того, щоб нашого добряче п’яного водія не зупинили на посту ГАЇ. Однак той на відріз відмовлявся уступити кермо. Їхали ми здебільше по лівій смузі, слава богу пустої, дороги. На спусках з горбів кожному із нас ввижалось, що то вже кінець. Кожному, окрім самого водія, котрий в цей час завзято розповідав щось про вірменську гостинність, повністю розвернувши обличчя до нас. То були славні хлопці, але навіть із ними нам невдовзі довелось розпрощатись.

Тут часто платять за вас у маршрутному транспорті, якщо ви гість. Так робили майже усі водії, хто відвозив нас на зупинки громадського транспорту – вони підходять прямо до водія маршрутки і таким чином відмовити ви просто не в змозі. Платитися тут при виході, отож, якщо не дай боже зав’яжется коротенька розмова із кимсь, хто поцікавиться звідки ви – а це не бува не рідко -, то та людина обов’язково заплатить ще й за ваш проїзд. Ось така вона: вірменська гостинність, вірменська душа – без сумніву, цілком гідна того благоговіння, з котрим милий вар’ят - водій намагався нам про неї розповісти.

Наступного ранку ми доїхали, автобусом же – тут все близько і цини на транспорт не високі – до Ечміадзіну, де розташовується одна з найперших християнських церков - вірменський кафедральний собор. Далі наш шлях проліг по пустинній місцевості навколо найвищої гори Вірменії Арагац. З іншого боку, вже на території Туреччини, здіймався св’ященний вірменський Арарат.

Уже добрих півгодини ми йшли крізь Гюмрі, чи то колишній Ленінакан. Це місто майже повністю було зруйновано землетрусом 1988 року. Із тодішніх його трьохсот тисяч жителів в живих залишились лише половина. За останні роки Гюмрі було дещо відбудовано та сьогодні тут проживає всього вісімнадцять тисяч мешканців.

Йдучи уздовж центральної вулиці, ми не спромоглись зустріти жодного кафе на нашому шляху, чим між іншим, були вкрай засмучені. Розпитали жіночку, що йшла нам назустріч, та вона, не довго думаючи, запросила нас до себе. Тоді із власної ініціативи ми закупили продуктів для майбутньої вечері. Оскільки переходи між Вірменією та Туреччиною не функціонують вже майже дев’яносто років, ми знову змушені були повертати до Грузії. На виїзді із Гюмрі дорога виявилась вкрай пустою. Попереду на нашому шляху майоріли засніжені гірські вершини, тоді як над самим містом лив дощ. Загалом, ситуація виглядала безнадійною. Та раптом зупинився дорогий білий джип із грузинським номером – чи не перша попутка за пів-години, що виглядала на транзит, а не «до ближнього села». Двоє мужчин погодились взятии нас аж до містечка Ахалкалакі на території Грузії – ми просто не могли повірити у це!

Адана, 05.04.2005

Не упускай ни часу. Удержишь в руках сегодняшний день – меньше будешь зависеть от завтрашнего. Не то, пока будешь откладывать, вся жизнь и промчится. Все у нас чужое, одно время наше. Только время, ускользающее и текучее, дала нам во владение природа, но и его кто хочет, тот и отнимает. Поздно быть бережливым, когда осталось на донышке. Сенека.

Если ты не мужчина, то обязательно подумай, нужен ли тебе такой отдых как автостоп. Если ты все же решилась, то: - нельзя ехать одной (это может вызвать не одну а несколько неприятностей); - очень тщательно выбирай партнера по путешествию (исключи панков, жадных и хамов) *; - не бери большой и тяжелый рюкзак (необходимые вещи умещаются в обычной дамской сумочке).

*Идеально, если этим человеком есть твой «старый» знакомый. Когда все же, по воле судьбы тебе придется коротать время на дороге вместе с вышеупомянутыми личностями, то по возможности, узнай (не прямыми вопросами): • как он относится к личным неудачам (возможно, что все общие дорожные неудачи он взгромоздит на твою голову);** • чистоплотен ли он (если конечно у тебя не гайморит);** • бывают ли у него приступы клептомании (если тебе нечего терять, то это важно знать в случае, что вы будете ночевать у одних людей);** • какие у него отношения с противоположным полом (он можен оказаться слишком грубым в общении или безответственным на трассе, что приведет к разъединению. Или наоборот, слишком любвиобильным - может добиваться чего-то большего, нежели дружбы);** • насколько он жаден (важно что-бы ты не голодала в пути);** • насколько он эгоистичен;** • хвастлив ли он (может утомить рассказами о своих подвигах); - положительный ответ на вопрос означает: будь готова к проблемам….

Но если жажда приключений сильнее, то езжай с кем угодно. Важно только научиться мириться как со всеми своими недостатками, так и партнера (тогда уж успех автостопа гарантирован).

Люда і Максим виїхали на день швидше (30 березня) поїздом Львів – Луганськ, до Луганська. Ми так завжди їдемо на схід, це зручно і вигідно, для чого мотатися через цілу Україну 3 дні автостопом, десь 1500 кілометрів. До речі від Луганська до іранського кордону стільки ж. 31 березня виїхали ми втрьох (Тарасенко, Коробова, Губіліт) тим же поїздом.

Сльози прощання лилися рікою, а поїзд рушив залишаючи за вікном рідні галицькі пейзажі. Ми добре виспалися аж до обіду, наступного дня, а це була п’ятниця, ми будували плани на майбутнє, дивилися карту, обклеювали скетчем дорожні грамоти. Мене здивувало, що в Богдана і Олі ксерокси атласів, які датуються десь 80-ми роками, ми посміялися і забули, але ця обставина привела до неймовірних пригод Богдана і Олі.

Мушу зазначити, що з всієї експедиції тільки я і Максим Баландюх мали великий досвід автостопу, на той час я вже прохав десь 44 тисячі кілометрів автостопом, це трохи більше за екватор (екватор 40 тисяч кілометрів). Максим теж трохи поїздив. А от решта мали їхати автостопом вперше, це мене трохи турбувало, правда тішило те, що вони альпіністи, витривалі і цікаві люди, а таким завжди везе.

Богдан і Оля мали величезні наплечники, в яких було спорядження з яким вони мали лізти на гору, з такими наплічниками важко їздити автостопом. Богдан переконав мене взяти в нього 2 кілограми сала (ним вони мали мазатися), а також примус Шмель, який смердів бензином, Богдан казав, що він пустий, я пищав, просився, але в кінці згодився. Чуло моє серце, що буде біда з тим примусом, але хто б міг таке передбачити.

З поїзда ми вирішили виходити окремо, я в Дебальцеве (2:30 ночі), а Богдан і Оля в Луганську (5:00) ранку. Тому вже в ночі попрощавшись з друзями, домовившись зустрітися в Тбілісі біля Сіоні, що парної години, я вийшов в нічну темряву. Хто б міг подумати, що зустрітися з ними мені прийдеться аж в Львові.

Дорога до траси на Ростов знайома, ходив по ній неодноразово, вона йде залізницею, треба йти прямо, нікуди не звертати, а через 20 хвилин ходу, над вами буде міст з трасою, треба лише на нього видряпатися (трохи небезпечно), і ви на місті, недалеко пост ДАІ, з стоянкою на якій зупиняється багато водіїв, що їдуть в сторону Росії, до якої десь 130 кілометрів.

Було досить холодно, машин майже не було, трохи стояв на вулиці, трохи грівся в кафе. Дядько таксист переконував мене, що я так не доберуся і що це нереально і що зараз холодно, погані люди, а він відвезе мене до кордону і всього за 20 доларів. Дивно, але в різних країнах всі переконують тебе, що їздити автостопом нереально, що ніхто зараз не зупиняється, що люди дуже погані і т.д., але ви переконуєтеся в протилежному. Буває інколи і анекдотично. Наприклад ми з Максимом Баландюхом їдучи в двох автостопом в Туреччині по Кападокії, обігнали свого товариша з Канади Майкла на дві години, хоча Майкл їхав автобусами і за гроші, але про це далі.

Десь о 5:00 я вписався в машину до колишнього полковника російської армії, який воював у Чечні. Зараз він у відставці, заробляє на життя тим, що возить з Житомира граніт в Ростов. Розмова з ним була цікава, він розповідав про військові баталії в Чечні, про те як неодноразово його хлопці тримали на прицілі Басаєва, але була команда відступати і т.д. Закінчилася його служба тим, що він відмовився виконувати дурний наказ пускати хлопців на вірну смерть. Але він не здається, подає в суди, щоб отримати військову пенсію, не здається. Дуже хороший приклад для наслідування.

Нашу “помаранчеву революцію” він особливо не підтримував, тай людей, які б її підтримували зустрічав в Росії одиниці, всі, як правило, говорили про американські гроші, що на майдані платили по 100 баксів в день. Шкода я не знав де, а то б міг заодно й заробити 1400 баксів, це можна в Південну Америку поїхати, кайф, весь світ до ваших ніг за такі гроші. В Грузії навпаки всі підтримують революцію, так само й багато азербайджанців, якщо й не підтримують, то хоча б співчувають.

Цей Пан повертав десь за 20 кілометрів до кордону, мотивуючи, що йде пити горілку до кума, я думаю, що він просто їхав десь в обхід, щоб не платити на таможні. Дорога в цих місцях проходить попри шахти, звідусіль на горизонті стирчать терикони, досить приємні пейзажі, як для мого ока.

На зупинці стояла поважна Пані з сусіднього села, яка запам’яталася мені розповіддю про те, що її дочка працює в лікарні. А до тої лікарні мама привезла дівчину з Києва, ця дівчина здуру об’їлася на майдані апельсинів і тому постійно повторювала “Ющенко – ТАК". Ледве вилікували. Сміхотерапія зранку це добре.

Автобусом Красний Луч – Ростов я доїхав до митниці, митні процедури пройшов швидко. Доїхав до міста Новошахтінська, яке розтягнуте на 9 кілометрів, а за ним вже за 20 кілометрів траса Москва – Ростов.

Позиція на цій трасі була досить хороша, машини йшли одна за одною, аж десь за 20 хвилин зупинив дядька на вантажівці до Ростова. Він переконував мене, що запорізькі козаки походять від кубанських. Сперечатися сильно я не став, бо Ростов був близько.

Наступний Пан, який віз мене біля 2-ох годин дуже ностальгував за СРСР, я такого почуття не мав, тому ствердно киваючи головою роздивлявся краєвиди. А роздивлятися є що, навкруги Ростова, озера, заплави, величезні крани вантажать металолом, щоб вести в Туреччину. Ростовська обл., Краснодарський і Ставропольський краї досить доглянуті, на відміну від решти Росії, всюди поорано, досить чепурні хатки, дуже нагадує Україну, тай назви навіть схожі (Новоукраїнка, Цукрова Балка, Новомалоросійська, Кочубеївка). Люди, старшого віку балакають українською, деколи досить чистою, але називають себе козаками. Молодь і люди середнього віку говорять вже російською.

Було вже по обіді, я хотів їсти, російських грошей не мав, долари ніхто не брав, тому я вирішив їхати далі, цей день став днем очищення, нічого вже так до вечора й не їв.

Потім теж було цікаво. За Кущовкою зупинилася легкова з дядьком, який назвався генеральним директором корпорації, яка має свої млини і заводи. Розповів, що в херсонській області голод, люди порубали всі дерева, просять в них муку, Україна пропаде без Росії, Росія не буде нас більше годувати. Хватить сидіти в Росії на горбі, хай Америка допомагає. Я намагався бути толерантним, але це не допомагало, він бідний аж захлинався так розповідав, а крім того в нього ще голова смикалася. Закінчили ми розмову на тому, що час покаже, він переконаний в гіршому майбутньому України, а я в кращому.

Потім на легковій я доїхав до Армавіру, а потім на ще одній до Успенського.

Одного разу ми зі знайомою їхали автостопом через Ростовську область. «Антитероризм», кожні 10 км тебе на трасі зупиняють величесні блок-пости з автоматами, бетеером, бетонними блоками і колючками посеред дороги. Блок – пости населені ментозаврами.

Продвінуті гаішники називаються ГИБДД. Їх, як правило, по-двоє, хоча, якщо треба, один знає всі запитання свого напарника.

Ітак, раптом бачать гаішники на зупинці чувака і тьолку в яскравій снарязі і з ЗДОРОВЕННИМИ рюкзаками.

1)       О, а это у нас кто? (ра достно и нагло подваливает в твою сторону )

2)       Так, ваши документы!.. (строго и с угрозой в голосе)

3)       Вам что, дома не сидится?   (надменно, с видом знатока этой жизни)

4)       О, хохлы!   ( ну всё, чуваки, вы попали!) А, я сразу заметил акцент!

5)       Вы откуда, из Донецка?   (дружба наций)

- Ні, зі Львова!!! (з широченною либою, зараз почнеться!!!)

6)       Шо, бандеровцы?!!

- Ага, бандерівці! (ми такі раді, ми вже давно готові до цього запитання! J )

7)       Ходи посмотри, к нам бандеровцы пожаловали! Ну как, Ющенко ?

-          (Мовчимо. Я вже раз ляпнув «Лучше, чем Путин», після цього заставили переривати всі рюкзаки J )

8)       Что везем, запрещенное есть?

  Після цього ми змагаємося з ним, хто перший скаже «САЛО!».

9)       Открывайте, показывайте! ( характерний жес рукою )

10)   То вы эти, …(чуха є рёпу) туристы? ( він побачив льодоруб і спальник в рюкзаку )

11)   Вам что, дома не сидится? А едите что?

12)   Вы что, муж и жена? Нет, наверное брат и сестра. (це через хвилину після того, як він провірив наші паспорти)

13)   У в ас что, с головой не в порядке? Сидели бы дома детей рожали!!!

14)   Чё романтик а ? .. Давайте валите стопить подальше отсюда!

Церемонія прощання, як правило відбувається коли підїжджає якаь машина, і він піднімає паличку, і йде, щоби її виїбати (паличка зроблена під діаметр вихлопної труби).

Ідея поїздки до Ірану виникнула в самий розпал “помаранчевої революції”. Один з героїв цієї розповіді, Ваш покірний слуга Ігор Губіліт, ще з одним героєм і великим мандрівником Максимом Баландюхом в якийсь з холодних і снігових київських дні стояли в черзі за гарячою “мівіною” в наметовому містечку.

Було холодно і мріялося про далекі і теплі краї. Тут надійшов ще великий гуру мандрів Ігор Маркін і в когось з’явилася ідея поїхати в Іран. План поїздки втрьох розробили зразу на ходу, в мене була маленька карта Ірану.

Чому Іран? Там тепло, це знають всі. А крім того там багато древніх місць, все ж таки це древня Персія з руїнами Персе поліса, священне місто всіх мусульман Кум, острови в Перській затоці, величезна і надзвичайно красива площа в Ісфагані, чудові гори і природа, все це робить Іран просто раєм на землі. Не буду вже говорити про те, що там ціни в 2-3 рази дешевші за українські, чудові і гостинні люди, які Вам надзвичайно раді, запрошують в гості, квиток на літак через весь Іран коштує 30$ (десь 1400 км). Правда ми літали потім на літаку ще дешевше, але про це згодом. Хороші дороги і автостоп роблять цю країну ще більш привабливішою в очах вільного мандрівника.

Однодумців шукали через Інтернет, знайомих мандрівників, тому до групи за досить короткий час приєдналися досить цікаві і неординарні люди.

Людмила Тарнавська вивчає в Львівському університеті Франка перську філологію, тому їй це було цікаво з професійної точки зору.

Богдан Тарасенко – один з найбільших альпіністів і скелелазів України, чотири рази підкоряв Ельбрус, в тому числі наодинці, переможець багатьох змагань. Богдан висловив думку про підняття на гору Дамаванд – найвищу гору Ірану (5671 м) і встановлення там помаранчевого прапора. До цієї пропозиції радо пристали Максим Баландах, Ігор Маркін.

Побачити світ з цієї гори давно мріяла також і Оля Коробова, відома у Львові альпіністка, дівчина, яка сміливо кидає виклик стихії і впевнено перемагає.

З часом долучитися до поїздки захотів і Тарас Гринчишин, відомий фотограф з Релігійно-інформаційної служби України (РІСУ) при Українському Католицькому Університеті, але на жаль він захворів. Про інших людей, що хотіли поїхати, але не долучилися, згадувати не будемо, а їх було досить багато (8 осіб), це добре, що такі поїздки мають відгук в мандрівних душах. Це відчуття виклику природі спить, але настає такий момент, коли воно прокидається і не дає спокою душі, аж поки та не погляне на широкий світ з підкореної десь там в далеких і незвіданих країнах вершини, і то тільки на мить.

Враховуючи те, що ми “діти революції” і цей “вірус” ми хочемо поширити на інші країни, де в цьому є потреба, Максима Баландюха осяяла думка кинути пляшку з “листом Свободи” зверненням до інших людей. Це ми теж записали до своєї мети в Ірані.

Готувалися до поїздки серйозно і відповідально за 3 місяці до початку. Всю зиму пробігали по 3 кілометри в Стрийському парку 3 рази в тиждень, ходили в зал важкої атлетики. Робили альпіністські сходження в Карпатах на Петрос, Парашку, Говерлу. Було цікаво і добре.

Допомогти нам взялася “Львівська пивоварня” і магазин гірськолижного спорядження “Команчеро” за що їм люб’язно дякуємо.

Віза Ірану це окрема стаття, коштує в Києві десь 60$. Щоб її отримати ми пройшли купу формальностей: здали фотографії, Ірина Романів заступник міського голови Львова з гуманітарних питань перейнявшись нашою мандрівною долею написала лист-прохання до іранського посла, заповнили анкети (на фарсі!), регулярно 2-3 рази в тиждень дзвонили в посольство, відсилали їм факсом різні листи підтримки від університету Франка. Нам казали чекайте, скоро буде, а віз (тобто візи) і нині там. Серед мандрівників є така приказка про іранські візи “може через пів року буде, а може взагалі і не буде”. Так відповідала секретарка іранського посольства в Москві представникам Академії Вільних Мандрівок, коли ті хотіли їхати в Іран. Ці мудрі хлопці поїхали в Єреван, за десять днів взяли візу, об’їхали пів світу, з’їздили в Індію, повернулися додому, а візи і далі не було.

Ну що зробиш “схід є схід”, там питання часу не стоять так гостро, як в європейців (до речі іранці також вважають себе європейцями, так що майте це на увазі). Тому в результаті ми вирішили робити прес-конференцію і їхати в сторону Ірану, а візи взяти десь на Кавказі, можливо в Тбілісі, можливо в Баку.

Прес-конференція була досить вдала, було багато журналістів, зацікавлених людей, це тішить, значить обраний шлях є правильний. На прес-конференції “лист Свободи” ми запечатали в пляшку від улюбленого пива “1715” (від Львівської пивоварні).

Ігор Маркін так і не дочекавшись іранських віз і не маючи часу щоб їх робити на Кавказі вирішив відкласти відвідини Ірану на потім і поїхав з Олею Путь в велику мандрівку Грузією, Вірменією, Туреччиною. Про його захопливі пригоди, які гідні великих похвал, читайте окремо в його статтях.

Решта великих мандрівників були налаштовані більш оптимістично і тому команда в складі: Богдан Тарасенко (керівник), Людмила Тарнавська, Максим Баландюх, Ольга Коробова, Ігор Губіліт вирішили йти до кінця і тому виїхали в сторону Кавказу.

По дорозі принагідно ми зробили собі “дорожні грамоти” від громадської організації “Підкова”, Люда переклала текст на фарсі (мова якою говорять в Ірані, записується закарлючками), вийшло досить смішно і цікаво. Попросите покажу. Крім того Максим і я мали посвідчення журналістів. Мені в цьому допомогла улюблена газета “Аудиторія”, в якій я є позаштатним кореспондентом. Хвала їм, бо як виявилося згодом ці грамоти і посвідчення неодноразово спасали нам життя, ну про це згодом.

Грошей взяли десь в районі по 100$ кожен, я мав 90$, які всі позичив в добрих людей, хай Алаг збереже і примножить їм їхнє майно. Враховуючи те, що їхати треба було через складні регіони, гроші ми позашивали в різні кутки одягу, спорядження. Правда, цього разу я записав бойківською мовою в записнику місця схову, а то ще й   досі не можу відійти від того що в моєму одязі ще з поїздки по Сирії десь зашиті 10$.

Попереду чекали іще два блок-пости, але як тільки військові дізнавались, що ми є громадянами України, одразу ж усі проблеми зникали. І це при тому, що ми в’їжджали в країну нелегально! Пригадалось, як півроку тому на майдані у Києві, будучи готовими до будь-якого розвитку подій, ми не раз із надією згадували про „грузинський варіант”. Грузія була для нас країною сподівань. З тих пір моє серце сповнене сентиментів до народу, що пройшов через те саме, через що пройшов і мій народ. Проте, нехай читач дарує мені за узагальнення, що дещо випереджують самі події, - ми не очікували тут вітчути аж такої любові до України!

По прибутті у Тбілісі, іще на автовокзалі нам пощастило довідатись у доброзичливих таксистів про місця, де недорого можна зупинитись на ніч. Я навіть записів один такий телефон – якоїсь жіночки, що здає свою власну квартиру. Двадцять ларі, себто коло десяти доларів за кімнату на двох. Ми оглянули декілька таких приватних кімнат в околицях станції метро „Морджанішвіллі”, але умови не надто радували. Крім того, в районі не було гарячої води. Вирішальним питанням, щодо того, чи здавати квартиру, чи ні було уже доволі знайоме нам: „Мужь і Жьена?” На цей пароль в країнах Кавказу слід відповідати „Да”. З початку ми ще не знали цього і, давши невірну відповідь, позбулися першої квартири, котру пішли оглядати.

Нарешті задзвони ли на той перший номер, що дістався нам від таксиста. Одна із запропонованих кімнат мене просто вразила. Якщо б не тріщина уздовж усієї стелі, то можна було б собі уявити, що ми зупинились, скажімо, у Тифліській вітальні Н. Гумільова. Старовинні меблі, простора зала, піаніно та високі вікна із гардинами на них – що іще нам було потрібно, щоб відчути себе щасливими? Навіть, гаряча вода була - завдяки нехитрому саморобному пристроєві у ванній, можна було нагріти собі за якихось півгодини цілу бочку. Мабуть тому час-від-часу і виникали перебої зі світлом у цьому місті.

Вечором, визначивши загальний напрямок до центру, ми повністю довірили формування маршруту нашим мандрівним інстинктам. І вивели ті нас до велетенської новозбудованої церкви ... ,що розкинулась собі на одному із пагорбів чарівного нічного Тбілісі. Велич цієї споруди просто вражала. Видно було, що церква щойно недавно була відкрита – інтер’єру її ще не було завершено, як і елементів прицерковного архітектурного комплексу – брами з дзвіницею (що, скоріш, нагадували вхід в фортецю), фонтану, бібліотеки.   

По дорозі назад, блукаючи поміж старих дерев ’ яних будинків, якось ми потрапили на край високого урвища, що виходило якраз на центральну частину Тбілісі – кращого видовища було не знайти - мільйонами вогнів під нами палало це древнє мариво. Пізніше завітали до одного із спеціалізованих ресторанів, де замовили собі грузинських „хінгалі” – смачнючий аналог китайським „дамплінгс”, італійським „тортеліні” та російським „пельменям”. Та після всього на квартиру ми повернулись у край замученими, проте щасливими.

Наступного ранку вирушили на дослідження Старого Міста. Маршруткою доїхали до проспекту Руставелі, звідки одна мила жіночка провела нас власне до старих районів, що розкинулись на схилі іншого пагорбу. На вершині його ми зауважили колонаду та замок до котрих тепер і прямували крізь лабіринти вузеньких вуличок. Єдина стежка, як нам вказали, пролягала крізь подвір ’ я страої церкви, але коли ми потрапили на це подвір ’ я, то побачили, що воно упирається в скелю.

У дворику ж було приміщення, куди ми й зайшли спитати дорогу, на що один із багатьох служителів церкви, котрі в той час знаходились там, нам   відповів, що неодмінно допоможе, але лишень після того, як ми розділимо із ними трапезу. Відверто кажучи, то вже був полудень, а ми так і не поснідали того дня, отож із радістю прийняли запрошення. Зізнаюсь, що попервах ми почували себе дещо скованими, але цьому цілком зарадило добре домашнє вино. То були поминки – день поминання...

Добряче поснідавши і гаряче подякувавши за гостинність цих добрих людей, ми попросили, вказати подальший шлях наверх. Тоді той самий священик, що першим закликав нас, підійшов до тієї ж скелі та й показав стежинку, по котрій, при певній спритності, можна було якось видряпатись на схил понад церквою. Що ми й, незважаючи на дезорганізуючу дію вина, здійснили.

Від Тбілісі до Єревану   спочатку добирались декількома локальними, а потім застопили двох місцевих фермерів, котрі завезли нас майже під грузино - вірменський кордон. Обоє були людьми освіченими і приємними у спілкуванні. Із здивуванням від них ми довідались, що з часів Революції Троянд рівень, життя в країні знизився. Пенсію збільшили у двоє, алe так само вдвічі зросли і ціни. Також ці чоловіки розповіли, що жодної допомоги з боку держави у своїй фермерській діяльності вони не отримують, а обіцяне звільнення від податків обернулося тільки підвищенням останніх.

Далі нас підібрали четверо хлопців на легковій – а слід відзначити, що тут зупиняють навіть при таких розкладах! Незважаючи на те, що до самого кордону вони не їхали, нас таки туди відвезли. В Грузії зупиняють усі, на трасах зовсім не доводиться чекати, митники і дорожня поліція нам лише допомагають. Таким сприятливим чином ми дісталися Вірменії.

 

Адана, 05.04.2005

Близько опівночі ми перетнули російську митницю. Далi траплялося всe більше i більше залишкiв нeщодавних лавин допоки аж дорога не пeрeтворилась на суцільний сніговий коридор. Далi, немов крізь сон, ми бачили нeскiнчeнний серпантинний спуск, сюрeалiстичнi осетинські села i, нарешті, Цхiнвалi - столицю Південної Oсeтiї.

Алe ж стривайте, все виявилось не настільки просто. Наш шлях пролягав крізь один iз контрольованих Грузією анклавів. Поперек дороги стояла БMП, нас зупинили. Водій мав довгу та бурну розмову iз озброєними військовими на своїй мові, а потім грузини викликали мeнe назовні. Повідомили, що іноземцям заборонено в’їзд до Грузії через Південну Осетію, оскiльки на цьому шляху навiть немає грузинської митниці - виглядало на дійсність. Також повідомили, що нам доведеться повертатись, попросили дістати рюкзаки. Я здогадувався, що йдеться про хабара, проте вирішив зробити як мене просили. Раптом вони самі зупинили мeнe і запитали, що я маю із грошей. Повідомив, що нажаль небагато і особливо заплатити їм не зможу. Tодi вони запросили 20 баксiв. Я погодився на п’ять - на тому і розійшлись.

Приблизно о пeршiй ночі ми дісталися готелю в центрі Цхінвалі. Розбуджений гучним стуком у величні сталінського періоду двері, нам відчинив дивний та мовчазний старий - якраз під стать цієї громіздкої та покинутої споруди. Із свічкою в руці вiн провів нас крізь льодяну темряву коридорів у номер.

Тут слід відмітити, що в Цхiнвалi уже декілька місяців зовсім нe було світла. Причиною цього стала аварія лінії електропередач високо в горах. До речі, електроенергію Осетія імпортує з Росії. Також жителі цієї маленької країни уже давно розпрощались із центральним опаленням - у кожній квартирі знаходилась невеличка „буржуйка". А іще у нашому готелі не було води. За вікном лежав сніг. Teмпeратура у номері була еквівалентною температурі за вікном.

Зранку, коли ми покидали наш холодний притулок, я накинув на шию своє журналiськe посвiдчeння. Mи пройшли крiзь, здавалось, абсолютно нeдорeчнi у двадцятитисячному мiстeчку адмiнiстрацію прeзидeнта, мiнiстeрство оборони та наблизились до будiвлi командування миротворчим гарнiзоном. На караулi стояли озброєнi вiйськовi – я поцiкавився у одного iз них як зловити щось на Грузiю - той в свою чeргу поцiкавився нашим походжeням. Нe пройшли ми і двадцяти мeтрiв, як нас наздогнав iнтeлeгeнтного вигляду молодий чоловiк та звeрнувся украйiнською мовою! Цe була лишe пeрша iз цiєї чeрeди приємних нeсподiванок, що супроводжували нашe знайомство iз Iналом Алiєвим - так звали цього приємного чоловiка.

Iнал виявився журналiстом, його Українська була насправді чудовою, лиш iз милим кавказьким акцeнтом. Він одразу ж запропонував - і ми погодились - завiтати до прeс-офiсу рeспублiки Пiвдeнна Oсeтiя. Tут нас акрeдeтували, як iнозeмних журналiстiв, запропонувавши бeзкоштовнe проживання у готeлi та зустрiчi iз високими посадовцями рeспублiки. Ми мусили вибачитись, поянивши, що нажаль нe зможeмо залишитись тут на довшe, проте я з радістю погодовся на декілька iнтeрвю із людьми, з котрими ми вже мали честь познайомитись за цeй короткуй промiжок часу. Нижчe наводжу розмову iз панi Iриною Габлоєвою - головою комiтeту інформасiї та друку рeспублiки Пiвдeнна Oсeтiя.

- Розкажiть будласка, що стало причиною конфлiкту помiж Пiвдeнною Oсeтiєю та Грузiєю? Якою є iсторiя цього конфлiкту?

- Пeрш за всe, важливо зауважити, що сьогоднi насeлeння Південної Oсeтiї становить сімдесять тисяч iз котрих близько 70% осeтини, тодi як рeшта - в основному грузини. Сьогоднi частина тeриторiй, дe проживають грузини, контрольуєтся грузiєю - власнe чeрeз один iз таких анклавiв ви і проїжджали минулої ночi.

ідповідаючи на Ваше запитання що ж спонукало осeтнинцiв до вiдокрeмлeння вiд Грузiї? Цe пeрш-за-всe антиосeтинська полiтика призeдeнта Гамсахурдiї. Спочатку це була потужна кампанiя у прeсi. Самe цe і стало основною причиною, що спонукла осeтинцiв до боротьби за права автономiї. Я особисто цe рахую за ганeбну помилку в iсторiї Південної Oсетiї,- коли нашi полiтики, замiсть того, щоб iз самого початку боротись за цiлковиту нeзалeжнiсть вiд Грузiї, ставили собi за мeту лишe пiдвищити статус автомiї, з мeтою надбання конститусiйних гарантiй для полiтичноiго розвитку Південної Oсeтiї. Tак спочатку Південна Oсeтiя стала називатись втомомною областю, а пiзнiшe - автомомною рeспублiкою у складi Грузiї.

Tим нe мeншe у 1998-ому роцi Грузiя ввeла свої вiйсяка на тeриторiю Пiвдeнної Oсeтiї. З січня до березня 1991-ого року грузинами було спалено 86 осетинських сіл, при чому разом із декількома селами було спалено живцем більшість їх жителів. Всього ж за період осетино-грузинського конфлікту було знищено близько 150-ти осетинських сіл. Грузинска агрeсiя у рiзноманiтних своїх формах - eкономiчнiй, полiтичнiй, iнформасiйнiй триває й до сьогоднi, протe можна видiлити два власнe вiйськових пeрiоди у розвитку Oсeтино - Грузинського конфлiкту.

Восeни 89-ого року призeдeнт Гамсахурдія публічно заявив, що Oсeтинці повинні бути винищeні. Пeрша війна тривала із нeзначними пeрeрвами із 1989-ого до 1992-ого року, коли на тeриторію Південної Oсeтії вступили миротворчі сили Північної Осетії та Росії.

Другий військовий конфлікт мав місцe у 2004 році - він розпочався із нeзаконної інтeрвeнсії грузинських військ, у тому числі і авіації та завeршeвся їх поразкою.

- Пані Ірино, скажіть будласка, за що воює Півдeнна Oсeтія?

- Mи вбачаємо дві модeлі розв’язку конфлікту із Грузією: пeрша - цe признання Грузією нeзалeжності Південної Oсeтії, друга - приєднання до Росії. Хоча нашою мeтою і є абсолютна нeзалeжність, протe ми нe можeмо нe враховувати реалій, зокрема того факту, що заноходимось, в оточeнні eкономічно та політичгно потужніших сусідів. Крім того, ми пітримуємо братeрські стосунки із Північною Oсeтією, котра, як відомо, сьогодні перебуває у складі Росії.

- Чи відрізнаяєтся якось сьогоднішнья політика Грузійї по відношeнню до Південної Oсeтії, від політики часів Гамсахурдії?

 Нажаль, як Гамсахурдія, так і Саакашвіллі застосовують однакові мeтоди. Після приходу Саакашвіллі до влади відбувся ряд гучних арeштів нeдобросовістних посадовців, а в рeзультаті лиш зросли суми хабарів. Грузія присилає воювати із нами нe лишe свої професійні «комкандос», алe й усіляку «шваль» - як то звільнeні з під стражі рeцeдeвисти тощо. Часто буває, що тіла останніх навіт ніхто, нe відшукує після їх загибeлі на полі бою.

Лиш тільки ми розпрощались із пані Іриною, як одразу ж разом з Іналом попрямували до місцевого ресторану, де перед тим з Іланової же допомоги, встигли домовитись про зустріч із Тимуром Цховредовим – головою Союзу Екскомбатанів (ветеранів). У зовсім неофіційній атмосфері, смакуючи славний осетинський пиріг та запиваючи його не менш славним осетинським вином вперемішку із безмежною гостинністю цих щирих людей ми уважно вислухали його росповідь.

- Пане Тимуре, скажіть будласка яка спільна ідея об’єднює сьогоднішніх ветеранів осетино-грузинських війн?

- Усім нам наш бойовий досвід підсказує, що цієї війни не повинно більше бути. Так, ми залишились при своїх переконяннях, проте ми знаємо напевне, що ці питання повинні вирішуватись не через приціл. Причиною осетино-грузинського конфлікту я вбачаю деяку «совковість». Будь якою ціною боротитсь за цілісність держави у двадцять першому сторіччі – це позорно. Особисто у мене немає жодного прагнення входити до складу Російської Федерації, проте Грузія сама своїми діями підштовхує нас до Росії. З іншого боку, знаю напевне, що допоки я живий, ми в Грузію не війдем. Сто років грузинского безчинства аж ніяк не сприяють довірливій атмосфері у відносиних. Ми немагаємось стати на вищий рівень - і хоча це звучить на сьогодні дещо дивно, але наша організація має на меті створення деякої Загальнокавказької Федерації. Так вже сьогодні Союз Екскомбатанів об’єднує між собою колишніх бійців осетинців із ветеранами грузинського війська.

- Розкажіть будь-ласка про якийсь випадок зі свого військового досвіду.

- Мені, довелось брати участь в багатьох військових конфліктах, зокрема у конфлікті в Абхазії. В тій війні осетини воювали, як на абхазькому, так і на грузинському боці. Справа у тім, що на території Грузії осетин проживає більше, ніж у самій Південній Осетії – саме їх, часто шляхом шантажу, наймали до грузинського війська. Також, на боці Грузії воювали і Кахетинці – із тими ми маємо подібні мови з огляду на спільність походження наших народів. Так от, якось зовсім несподівано сталося, що під час пермир’я разом із нещодавнім нашим ворогом ми накрили спільний стіл та й випили за упокій їх душ.

Хотілось би відзначити, що із 1992-ого року, коли Південна Осетія відокремилась, у нас почали зав’язуватись добрі стосунки із Грузією. Якщо Грузія признає незалежність Південної Осетії, то кращих друзів їм не знайти. Один снаряд коштує двісті доларів – порахуйте, будь-ласка, скількох грузинів можна було б прогодувати на ці кошти?

- Чи повністю підтримує Вас Росія у прагненні здобути незалежність, а можливо навіть увійти у склад Російської Федерації?

- Якось один із депутатів російської думи заявив стосовно питання про прийняття Південної Осетії до складу Росії: „Навіщо нам ці нахлібники?” У відповідь я лише можу навести деякі факти: в Південній Осетії на вулицях ви ніколи не побачите жебраків, корупція у нас значно нижче, ніж в інших місцях, а різниця в зарплатні скажімо поміж працівником уряду та простим вчителем є доволі малою.

Не просто було розпрощатись із новими друзями. Для нас замовили таксі, однак, піклуючись про нашу ж безпеку, самих все одно не відпустили – до кордону ми їхали у супроводі Тимуа Гомнова. Чи не кожен мужчина у цих краях в скрутні часи тримав зброю, тільки ніхто особливо не любить про це згадувати – розповідав дорогою Тимур. Одразу ж пригадалась попередня розмова із Т. Цховредовим, коли досвідчений солдат на моє запитання про випадок з його бойового досвіду, відповів історією, що стосувалася зовсім не війни, а навпаки, моменту перемир’я. Тимур показав нам висоту, котру в свій час і він захищав. Існувала межа, за котру він далі не мав права їхати – це було надто ризиковано для нього. Ми пересіли на маршрутку, що йшла в Тбілісі.  

            Пасажири маршрутки, незважаючи на свій веселий характер, поводили себе дещо зденервовано. Ми наблизились до грузинського блок-посту. Вид наших паспортів викликав тут справжній ажіотаж – збіглися усі військові. Нарешті покликали свого головного. Той глянув на нас... в паспорти... та задумливо вирік: „Украна? Зьельоний свьет!”

 

Єреван, 05.04.2005

Потяг Львів-Луганськ йшов ніч день і ще одну ніч, та чогось особливого за час цього переїзду не трапилось. Близько п’ятої ранку ми опинились на безлюдному Луганському вокзалі. На зовні стояла єдина маршрутка і та йшла у потрібному нам напрямку - до російського кордону. Сам кордон перетнули швидко і без проблем. Привітні російські прикордонники порадили нам в еміграційних картах зазначити   транзит а не   туризм, оскільки останній передбачав купівлю російської страховки.

Ще на кордоні вдалось домовитись із милою парочкою, що ті закинуть нас до траси на Ростов. Так сталося , що вони завезли нас до самого Ростову. На двох попутках ми пройшли об’їздну цього міста, а потім зловили цікавого росіянина, що завіз нас до розвилки на Красноярськ.

Дорогою ми натхненно дебатували - коли добродій довідався що ми зі Львову, політичні теми у розмові якось самі по собі затьмарили усі інші. Я іще раз переконався у загалом відомому факті необ’єктивності російських ЗМІ - протилежна точка зору викликала неабияку емоційну реакцію у опонента, проте, думаю, що нам вдалось розхитати його, побудовану на стереотипах і шаблонах позицію. Врешті решт водій навіть пригостив нас сніданком.

Тільки-но покинули його Mitsubishy-Dimond з об’ємом двигуна 3,5 - а саме ця нейтральна тема стала об’єктом нашої розмови після сніданку - як одразу ж зупинили швидкісне спортивне авто. Той парубок закинув нас іще на добрих 50 км. В глиб Кавказької Росії. Прощаючись він вручив нам дещо дивного характеру подарунок - зі всього стало зрозумілим, що він вочевидь був менеджером секс-шопу.

А вже через кілька хвилин у наступній машині на швидкості 160 км / год . ми мчали до П’ятигорську, що від нього всього 200 км. до Владикавказу - останнього міста на нашому шляху по цей бік Великого Кавказького Хребту. Під П’ятигорськом же нам довелось і заночувати - вже у темряві розставили намет. Хлопці на заправці неподалік, котрих ми запитали про воду несподівано принесли нам чай. Приготував вечерю на примусі. Було вітряно і навіть подекуди сніжило, проте   команчерівські спальники дозволяли нам не зважати на буд-які погодні негаразди.

Зранку, поснідавши, ми вийшли на трасу де безрезультатно простояли дві години. Після того взяли маршрутний автобус до найближчого міста Мінводи. Місто не надто вражало – хіба що неймовірною кількістю міліції, зате ми змогли тут придбати російські рублі і непогано перекусити.

Не може не дивувати кількість блокпостів на трасі котрою ми їдемо Ростов - Новоросійськ. В середньому - через кожні 20 км. і не дай вам боже їхати із чужими номерами. З Мінвод автобусом же дісталися на доволі незручну швидкісну позицію, але довго тут не затримались. Із зустрічної смуги, мало не в заносі розвернувся   Мерс, пасажирами котрого виявились привітні мужчина і жінка , що раніше і самі подорожували стопом. Вони помітили нас ще зранку перед Мінводами і тепер вирішили завести нас на зручну позицію - прямісінько перед кордоном Кабардино-Балкарії.

До Кабардино-Балкарії, як і личить ми в’їхали із кабардинцем. Той милий дядько мав неабияку здатність розповідати усілякі страшні історії - поки він жахав Олю, я нарешті мав змогу відіспатись. Він, як і майже кожен із водіїв, розповідав нам про те, як ризиковано подорожувати тими краями, що лежали наступними на нашому шляху, проте водночас стверджував, що кабардинці - доброзичливий і гостинний народ. Якби він знав що на попередніх теренах нас приблизно так само жахали Кабардино-Балкарією. Якби він тільки знав,   - а може він і здогадувався - що насправді усі народності є доброзичливими і гостинними, лише різними між собою у своїх ментальностях, як бувають різними характери людей.

Закинув він нас на виїзд із міста Нальчик, де все виглядало - без перебільшень - просто трагічно. Дешеві російські авто, хижаки - гаїшники, підозрілі типи... Звідти нас нарешті забрала пара інгушетів.

Ми думали що попадемо із ними у сумнозвісне місто Беслан, що лиш в 20 км. від Владикавказу,   проте невдовзі вони чомусь покинули пряму трасу. Пояснили, що з огляду на трагічні події у Беслані, тепер змушені оминати це місто. Буквально це звучало: "із-за декількох негідників...".

Я підійшов до міліціонера і попросив, якщо щось буде   на Владикавказ, то чи не був він таким добрим замовити за нас слово водієві. Той із радістю погодився. Невдовзі ми, одночасно із Олею, зупинили Мерс і мікроавтобус. Перший ішов на Владикавказ , а другий у бік Аргонської ущелини. Звісно , ми взяли   Мерс і ... помилились.

В розмові із водієм ми дізналися багато жахливих подробиць що стосувались Бесланської трагедії. Також ми розпитали його про ситуацію на Військовій Грузинській дорозі - на дорозі, що вела із Владикавказу у Грузію. Ми знали, що останнім часом Хрестовий перевал, а отже і уся дорога є закритими, проте все ще леліяли надію, що до моменту нашого прибуття до Владийкавказу його розчистять. Дещо підбадьорювала наявність альтернативної дороги на мапі - ми не знали, що вона зветься Південно-Осетинською Дорогою, як і не знали про війну між Південною Осетією і Грузією.

Хрестовий перевал, зі слів водія, уже місяць як закритий, а отже їхати далі до Владикавказу нам не має сенсу. Попереду в 50 км. - Чечня, позаду - тисяча кілометрів траси, єдиний вигід - дорога через Аргонську ущелину.

За якийсь час ми дісталися кордону із російською Північною Осетією, де розташовувалась своєрідна митниця. А як відомо, митниця без черг - е митниця. Тут ми і пересіли на той мікроавтобус що їхав повз Ардон.

Вечоріло. Прийшов час думати про ночівлю у цому вельми дискомфортному місці. Абсолютно несподіваним і радісним відкриттям для нас став той факт, - а дізналися ми про нього із розповіді нашого нового добродія - що у цей час перевал відкривають не вдень, як це бува звичайно, а вночі. Справа у тім, що весною протягом дня тут сходить значно більше лавин, аніж протягом ночі. За звичай до вечора дорогу розчищають для транспорту. Пригадалось, як хтось із водіїв сказав, що тільки самогубці їздять тудою, але тоді ми ще не усвідомлювали справжньої природи небезпеки, що очікувала нас попереду.

Перед виїздом на Південно-Осетинську розташувався черговий блокпост із дещо прискіпливими міліціонерами. Проте, навіть прискіпливі міліціонери у цих краях можуть   домовились для вас про автобус. Один вигляд людей, з котрими ми мусили їхати вже вселяв неабияку підозру, та і   сам автобус не надто спонукав до оптимізму. Окрім нас в   салоні, якщо це можна так назвати, було ще двоє пасажирів - друг водія та ледь грамотна жіночка - та покинула нас десь через 20 кілометрів. Решта простору - аж попід самі вікна була завантажена мішками із мукою та цукром. Найцікавішим було те, що температура в середині автобусу не надто відрізнялась від температури назовні.

Ми повільно повзли крізь скелясту темряву полотном зміїстої гірської дороги, минаючи чудернацькі тунелі, мости, серпантини.

За декілька годин дістались кордону формально - із Грузією , а фактично - із Південною Осетією, котра вже добрих п’ятнадцять років знаходиться у протистоянні із останньою. Тут не було довжелезних черг, але чомусь пропускали дуже помалу - виглядало на те, що російські митники добросовісно виконували свій обов’язок. Тут Оля запропонувала змінити транспортний засіб з огляду на те що тепер вже і температура наших тіл наближалась до зовнішньої. Ми перейшли у більш теплий , але менш просторий   бобік, де вже знаходилось троє дорослих і двійко дітей.

Товариством екстремального мандрування «Вірус без Кордонів» спільно із громадською організацією «Підкова» на сьогоднішній день проведено ряд заходів у рамках підготовки до експедиції «Схід – 2005». Так, двадцять сьомого січня відбувся перший тренувальний похід на г. Парашку. Незважаючи на штормові попередження, троє несповна розуму чоловік – Остап Смерек, Макс Баландюх та Ваш покірний слуга вирушили у путь і застали синє небо й абсолютний штиль. Єдине, що до самої гори Парашки ми так і не дійшли, оскільки снігу було точнісінько до того місця, що вище колін і нижче поясу, як у прямому, так і, вибачте, в метафоричному сенсі також. Повернули у бік ретранслятора, звідкиля вертались вже північним схилом, де снігу виявилось вже по самі вуха. По них же ми усі і відчули себе щасливими, коли повернулись до славного міста Сколе.

З 10 до 13 січня відбувся похід на гору Петрос та на найвищу вершину Карпат – г. Говерлу. Разом із трьома учасниками майбутнього сходження – Богданом Тарасенко, Максимом Баландюком, та автором цієї статті, у акції також приймали участь заслужений вірусовець Тарас Опир та двійка ні в чому не повинних юних мандрівників - Оксанка і Герр.

Покинувши електричку в шостій ранку, вже близько одинадцятої години ми дісталися колиби, розташованої на перемичці поміж Петросом та Говерлою. Тут ми застали команду вар’ятів із Харкова, що вже декілька днів поспіль вештались Чорногорою, ночуючи, в основному, в наметі. Незабаром ми розпрощались із цими милими хлопцями та дівчатами, перебравши цілковито у власне господарство уже натоплену колибу.

При сходженні на Петрос стрімким його північним схилом використовували спеціальне альпіністське спорядження – шнурки, кішки та льодоруби. Підйом на гору відбувався у «зв’язках» - кожні двоє із нас були зв’язані між собою за допомогою шнурка. Таким чином, якщо один із пари зривався зі схилу, то другий завжди міг підстрахувати свого компаньйона.

Як то часто буває в горах, не обійшлось і без пригод. На спуску з Петросу, коли ми спеціально відпрацьовували те, як діятимемо у випадку зриву одного із пари, стався невеличкий казус. Я був у двійці із Тарасом Опиром – ми по черзі страхували один одного увіткнувши льодоруб в глибокий сніг, ще й наступивши на нього черевиком з одягнутою поверх кішкою (металічною шипованою підошвою. Другою кішкою зарубалися у твердий сніг нижче льодоруба – приготувавшись таким чином до ривка, що відбудеться у випадку, якщо напарник не зможе сам зупинити себе на схилі.

Так воно і сталося – швидкість Тарасового падіння була надто високою, а сніг у тому місці мабуть був надто пухким. Незважаючи на усі приготування, мене разом із льодорубом сильним ривком вирвало з того місця, де я закріпився. Щоправда, сили опору вистачило на те, щоб швидкість Тарасового падіння значно зменшилась – той одразу ж зарубився у сніжний схил.

Тільки-но я встиг застрахуватись, як одразу ж дістав у спину кучугурою снігу. Все більші та більші кавалки злежаного снігу пролітали повз (та, нажаль, не тільки повз) мене – обернутись було просто страшно, тому я згрупувався у передчутті небезпеки. Тієї ж миті відчув потужний удар у спину. Щойно прийшов до тями, як побачив перд собою Макса, котрий належав до другої зв’язки. Раніше ми чітко оговорили правило, що ніхто не мусить знаходитись над головою своїх колег, проте цього разу траєкторії наших падінь таки перетнулись. Макс щось пробурмутів - зі всього я зрозумів, що він під час падіння загубив контроль над положенням тіла на схилі та пішов кувирком. Попри те, що він важив цілих вісімдесят з лишком кілограм, його падіння було зупинено... моєю нещасною спиною. То ще було везіння, що ми не зіткнулись гострими частинами свого металевого спорядження.

Наступного дня вирушили на г. Говерлу. Три години чи то ходьби, чи то греблі по глибокому снігу завершились великою для нас несподіванкою – перед самим підйомом на найвищу вершину України ми натрапили на відмінно збудовану колибу із добряче проконопаченими стінами, із пічкою та навіть із шибкою у вікні замість звичайної в таких випадках цирати. Однозначно, ще декілька місяців тому її тут не було!

Відпочивши як слід і подумки подякувавши тим добрим людям, що збудували це рятівне сховище, ми, сповнені наснаги, вибігли на вершину. Погода повністю сприяла нам – хмари, що до тоговже добрих декілька годин огортали хребет, несподівано розступились, відкривши нашим спраглим поглядам далекі північні долини та ланцюжок горганських верхів на виднокраї.

Чи достатньо подібної підготовки? Адже при сходжені на гору Дамаванд висотою 5671 метр, окрім того, що навантаження на наші організми будуть тривалішими, умови ночівлі – жорсткішими, температура – нижчою, а вітер – сильнішим, додасться ще і фактор висоти. На Дамаванді доведеться пройти адаптацію до умов розрідженої атмосфери високогір’я – усі ми будемо відчувати головокружіння й шалену слабість. Доведеться з певної висоти впасти на тисячу метрів нижче, а вже потім йти на штурм. Наразі, ми просто забов’язані підготуватись настільки, наскільки це можливо.

Ми свідомо та спеціально обрали цей складний для походів час. Судячи з прогнозів, погодні умови мають бути кепськими. Ми не будемо брати з собою нічого зайвого, а ночувати плануємо у наметах. Цей похід – це лише один із етапів підготовки до більш серйозних заходів, які маємо намір провести цієї зими.

- Ну що ж – вперед! - Дощу ніби-то не було, проте наскрізь промоклі земля та небо не залишали жодних сподівань на те, що одяг і вечором все ще буде залишатись сухим. Я глянув на годинник – 12.30. Пів години тому ми, зі згоди господаря, залишили нашу „Шкоду” на одному подвір’ї села Осмолода, звідки починаються чисельні Горганські маршрути. Нас було п’ятеро – троє львів’ян і двоє англійців.

Хоча, ще донедавна тут і не було туристичних стежок, а усі дороги вели в нікуди, але сьогодні нам доволі добре йшлось маркірованим маршрутом – ідеальним північно-східним траверсом гори Грофа, що в решті-решт мусив би вивести нас до місця із дивною, як для полонини, назвою „Плісце” (Озерце). Власне, слово „йшлось” тут є менш доречним аніж, скажімо, слово „біглось”. З огляду на довжину і складність запланованого дводенного маршруту, жадібне ставлення до нетривалого у цій порі світлового часу видавалось нам цілком доречною стратегією мандрівки.

В цей час ніколи не знаєш якої погоди очікувати на карпатських верхах. Доводиться бути готовим до найгіршого – до глибокого, проте ще не достатньо твердого снігу та ураганного колючого вітру. Окрім відповідного одягу, ми також захопили із собою намети – з-за найгіршого ж сценарію не виключалась і можливість табірної ночівлі. Проте, нам було відомо, що десь поміж горами Грофа і Паренке знаходиться трохи занедбана колиба - подібне сховище могло значно полегшити жахи мокрої (як не льодяної) та холодної верховинської ночі.

О 15.30 вийшли на сідловину, прямісінько до колиби - такий час перевершував усі наші розрахунки. Повстала дилема – йти далі, чи залишатись? Вирушивши далі, ми могли виграти іще годину - дві, що було доволі важливим, проте загубити, який-не-є дірявий, зате, усе ж таки, дах над нашими головами. І, до речі, стіни. І двері. І навіть вікно, забите цератою. І пічку, із невідомої етимології назвою „буржуйка”. Кількість приводів на чаші здорового глузду переважила, отож - вирішили залишитись. „А світловий час можна використати для прогулянки на Грофу” – хтось вербалізував свою геніальну думку.

Півночі періщив дощ, і наша хатинка скоріш нагадувала душові, а зранку, відчинивши двері, ми опинились уже у цілком іншій реальності – у білому світі зими. Пічка загасла, а усі речі, що сушилися понад нею до ранку знову встигли увібрати в себе вологу. Нашвидкуруч, за допомогою примуса, приготували „мівінного” характеру сніданок, та вирушили у путь. Зима приховала стежки під чимось білим і майже таким самим мокрим та холодним, як і наш одяг – ми одразу ж заблукали і змушені були підійматись назад на хребет лісом. Там одразу ж знайшли вже іншу стежку, котрої також іще донедавна не існувало і котра надалі дбайливо провадила нас крізь усі смерекові ліси, зарості жерепу та кам’яні розсипи тих суворих верхів.

На гору Пареньке ми просто забігли, так само легко нам далась і наступна - Мала Попад’я. Був доволі сильний вітер, але не такий, що б аж перешкоджав ходьбі та і не надто холодний – наразі погода сприяла нам. Підйом на Велику Попад’ю (мету нашої мандрівки) був менш стрімким, ніж попередні схили, проте роздувся справжній ураган, та і сил на той момент у нас уже значно поменшало. Доводилось підійматись типовими для Горганів кам’яними розсипами, котрі на той час уже добряче припорошило снігом. Хода чимось нагадував балансування канатохідців - щокроку нас збивало зі стежки батогами нещадного вітру, абразивом сніжної крупи обпікало обличчя. Почало зводити ноги в судорогах – вершиною щастя в такі моменти було злитися у єдине ціле із цим мертвим камінням, розслабивши усі м’язи стомленого тіла. Хвилина – не більше. У м’язів є рівно хвилина, щоб відійти від судороги. Ніколи не знаєш, чи вистачить сил піднятись. Безсилій людині, щоб замерзнути у цих умовах, достатньо пролежати четверть години. Вершина видавалась такою близькою.

Цілком закономірною частиною мого психотичного марення з імли проступив контур чотирьохгранного кам’яного стовпа, що позначав вершину Попад’ї. Іще хвилина, щоб мовчки упасти на цьому шаленому вітрі і іще пів години, щоб п’янкою ходою осипатись униз, витанцьовуючи невірогідні па на гострих гранях цього холодного каміння. Нарешті, стежка досягла рівня жерепу – той частково закрив нас від вітру. Ще трошки залишилось до сідловини – із неї ми звалюємо вниз і починаємо йти в зворотному керунку – до машини. Наступна, засипана снігом, година у моїй пам’яті являє собою нескінченний спуск лісовим схилом. Коротка зупинка на те, щоб дрижачи з’їсти кавалок хліба із грубим шматком голландського сиру та рушити далі. Чисельні переходи річки, під час котрих ми спочатку вишукували переправи, а потім вже просто йшли водою. І дві години швидкої ходи ґрунтовою дорогою. Таким чином, вже затемна, ми дісталися Осмолоди.

Ми вирушили восени, а повернулися взимку – гори в долинах, як і на верхах, тепер були вкриті снігом. Окремою сніговою купкою в ледь-урбаністичний пейзаж села цілком доречно вписувалась і те, що колись було нашою „Шкодою”. Шкода, але... Ледве живі, ми ще довго не могли дістатися всередину авто, навіть після того, як розкопали його з під снігу та очистили від шкарлупи льоду. Наступним неприємним відкриттям стала відмова системи сигналізації – машина була заблокована. Більше трьох годин намагались щось вдіяти, після чого єдине, що нам залишалось - проситись у людей заночувати. Кожен із нас міг би очікувати будь-яких несподіванок в високих горах, але ніхто – чогось такого.