Репортаж п’ятий. Як ми у Непал в’їжджали

„Аргумент-газета”, затамувавши подих, продовжує стежити за пересуванням свого спецкора Ігоря Маркіна далеким Тибетом. Зараз шлях Ігоря та ще двох його товаришів лежить до Евересту. Яким є цей шлях − читайте нижчу. Поїхали!

Я йшов уже добрі дві години дном вузької гірської ущелини в бік перевалу. Темніло. Навколо − ні душі: останнє село залишилось 10 км позаду. Раптом зовсім біля дороги я зауважив яка. Я швиденько скинув рюкзак, дістав фотоапарат і помалу почав наближатися. І раптом як кинувся на мене. Я тільки встиг схопити з землі камінь − і як миттєво зупинився. Мабуть, для нього було достатньо налякати мене, та, зізнаюсь, він цього досягнув. Я присів, аби не дратувати худобу, і подумки подумав: якщо ця махіна, що застигла в 20-и метрах від мене, зараз кинеться, то знайдуть тут мене не скоро, а якщо і знайдуть, то складатимуть, як пузлі. Але все закінчилося фотографією на пам’ять (дякувати Богу, не на вічну), і як пішов своєю дорогою. Я теж.

Там живе пустельник в хаті із каміння

Починалася гроза, і мій намет би тут просто знесло. На носі − ночівля. Раптом на схилі гори я зауважив стадо та фігурку пастуха, а трохи подалі − щось схоже на кам’яну халупку. Я помахав рукою пастухові, мені відмахнули ще два чоловіки − і так я став для них несподіваним гостем і цій гірській пустелі. Троє пастухів-рятівників запросили мене всередину.

Хатинка − це 4х4 м кам’яних стін та стелі з колоною посередині. Крім вузького і низького отвору (дверей), що не зачинявся навіть на ніч, тут було єдине маленьке віконце, що скоріше нагадувало дірку для диму. Всередині два паралельно розташовані каміння утворювали вогнище, поруч − міхи з необробленої козячої шкури. Ззаду хатинки було святилище − квадратний, широкий і невисокий стовп, в який понатикано гілок із різноколірними вицвілими прапорцями.

На вечерю ми їли локшину з ...консервою тушонки. Точніше, багато локшини і мало-мало   тушонки. Ще в цю дивну страву додали сала. Паливом для вогнища служив сухий кізяк. Вдома я ніколи б у житті такого не їв, а тут навіть смакувало!

Настала ніч. Вогонь загас, і темряву цієї печери освітлював лише фітіль однієї саморобної лампи. Пастухи розмовляли, часом співали, а з двору лунали дзвіночки кіз. Крізь дірку дверей було видно, як далеко внизу зрідка проїжджають машини по дну ущелини. Нагадалася пісня „Там живе пустельник в хаті із каміння”...

Гудбай, Тібете, не поминай лихом!

О 7-й ранку я покинув горців і продовжив свій путь уверх по ущелині. Машини минали мене не частіше однієї за годину, а якщо навіть і зупинялись, то просили космічні ціни. Та ну тебе в баню, Евересте! − ледь не вихопилося в мене з язика. Я був за крок до істерики. Тим паче, що так важко йти з рюкзаком угору!

Сонце піднімалося все вище і вище, і лише біля 12-ї мене таки взяли на вантажівку. У кабіні вже було троє людей, тому я знову осідлав завантажений кузов. У машині безнадійно протікав радіатор, і водій постійно час заливав у нього воду зі струмка. За цей час наблизилася ще одна вантажівка, яка везла бетонні труби. На трубах сиділо двоє білих туристів. Коли вантажівка наблизилася ближче, вони почали мене вітати − ще б пак, адже тут так рідко можна зустріти туристів. Але за хвильку я в цих туристичних мордочках упізнав ...Андрія і Любка. Від несподіванки я мало не випав із кузова. Відрізок дороги, який ми планували пройти менш ніж за день, уже зайняв у нас 4 доби − саме стільки часу ми не бачилися.

Зате тепер ми їхали поряд, час від часу обганяючи одне одного. Таким „макаром” ми перетнули вражаючий своєю красою перевал Гятсолу висотою 5220 м і спустились у долину міста Шекар Дз. Поки хлопці доїжджали, я вперше за цей день і вдруге за два останні мав насолоду щось нарешті попоїсти. Нам рекордно легко вдалося домовитися за машину у бік базового табору Евересту − це була одна з тих веселих вантажівок, до кузова яких набивається нівроку місцевого люду. З нас узяли 100 юаней на трьох до Таші Джому − містечка в 40 км від Евересту. Дорогою ми минули пост, на якому військові без зайвих питань побіжно переглянули наші паспорти.

В цю хвилину я усвідомив: ми покидаємо Тібет − країну, де сонце є частіше грізним, аніж лагідним, але завжди таким близьким. Де люди не прагнуть бути подібними до решти світу і так тягнуться до свого неба. Де дислокується незліченна кількість китайських військ. Де якихось 50 років тому від голоду загинуло 300 тисяч тібетців. Де третина дітей не ходить до школи. Де Любко повністю оволодів мистецтвом боротьби на китайських паличках. Де сни Андрія стали скидатися на медитації. І де я навчився все терпіти.

Тепер чекайте звісток із Непалу!

Ігор МАРКІН, в’їжджаючи в Непал

Грицева наука...
Вивчаємо тібетську мову
таші деле − привіт
ягоду − добре
ме − ні
жаюля − дощ
туба, татуба − локшина
чінгоджу − молоде вино
чітцаба − мука якогось незвичного злака, яку мішають із чінгоджу − виходить страшна огида
янцзі − струмок
ловін − магнітофон
ча − чай
ца − сіль (вони п’ють чорний чай із сіллю або з маслом
Хуаці-Чен Тау-Шян Джага-Цін − ім'я мого тибетського друга