Репортаж третій. Як ми Тібет штурмували

“Аргумент-газета” продовжує бути вухами й очима свого спецкора Ігоря Маркіна, який у компанії ще двох екстремалів на “Запорожці” освоюють землі Піднебесної Імперії. Сьогодні − третій допис нашої людини з екзотичного Китаю. Отож поїхали!

Я досі не можу зрозуміти, чому китайський уряд на території окупованого ним Тібету надає перевагу “багатому” туризму, а не масовому. Чи то таким чином Китай обмежує доступ іноземців до сепаратистсько налаштованого Тібету, чи справа суто в економіці, адже багаті Буратіно в Тібеті можуть залишити набагато більше, ніж прості смертні − такі, як ми, три мандрівники з України, та ще й на „Запорожці”...

Обіцяю, до кінця нашої подорожі Тібетом я зможу точно відповісти на ці запитання. Тим паче що вже тепер я на собі відчув усі “принади” дешевого добирання в Тібет. Головне − я і мої два напарники вижили! Але як!!!

Ліктем у китайський ніс

Коли ми зустрілися з Андрієм (із ним ми розійшлися на минулому тижні), нашим радощам не було меж. Адже він пройшов титанічний шлях – через пустелю Такла-Макан, де дороги майже не було і де проходила одна попутка на дві години. Вечір ми провели в Інтернет-клубі, а коли вийшли, було вже темно. При мені були мій вірний фотоапарат, штатив і спалах. Я загубив хлопців, точніше, начисто забув про них. Ще б пак: це звичайне провінційне місто буквально розцвіло вночі. Ловлячи кайф крізь об’єктив, я геть відключився. Включився, коли навколо зібрався натовп. Помітив його лише тоді, як випадково заїхав у ніс ліктем одному надто цікавому зіваці. Ці маленькі китайці, мабуть, не бачили навіть сотої долі тієї краси, що бачив я, – вони бачили лише шаленого фотографа-українця.

Вчасно випарувавшись, я захопився зйомкою вуличного шинку, де на відкритому вогні готували різноманітні м’ясні страви. Ті декілька відвідувачів, що радо погодилися на зйомку, запросили мене скуштувати м’яса з пивом. Я не встигав доїсти один шашлик, як хтось подавав наступний, і я ніяк не міг спорожнити свою гальбу пива. Коли я попрямував далі, то дізнався, що двері всіх нічних клубів відкриті для іноземця з камерою − ніхто навіть не питав за гроші. Гуляй, душа митця!

Хочеш до Тібету − конспіруйся

Тібет нам не “світив”, бо 2 дні ми шукали автобус до Лхаси (це і є Тібет), що взяв би нас як “несанкціонованих” туристів за 600 юаней із “морди” (трохи менше 100 доларів). Першого дня ми намагалися зловити вантажівку або ж перехопити маршрутний автобус на виїзді з міста (нашому “Запору” треба було відпочити). Другого дня ми вели переговори з підозрілими типами з бандитською зовнішнішністю, що явно не тямили у перевезеннях, зате наполегливо вимагали передоплату (співчуваю хлопакам, але їм не вдалося нас “кинути”). Тішуся, що “ти не один” на “Тібетіан Бус Стейшн”, звідки відправляються офіційні тури в Тібет: до нас приєднався Ріо − японець, маршрут якого співпав із нашим.

Третього ранку я мав тривалу суперечку з Любком і Андрієм. Я пропонував: або далі продовжуємо автостопити, а поліцейські пости обходити пішки (їх на шляху до Лхаси є чи то 3, чи то 5), або ж таки добиваємося зустрічі з офіційними особами турагенцій, а якщо ні, то влаштуємо голодування навпроти їхнього офісу. Хлопці ж пропонували заплатити контрабандну ціну, яка є вдвічі меншою від офіційної. Ну що ж, один у полі не воїн, тим паче у війні з китайцями, – і от ми йдемо до банку розмінювати гроші.

Нарешті після тривалих пошуків ми записалися на автобус. Поки ми очікували на його відправку, на станції з’явилася поліція − хтось уже “нашептав” про іноземців. Наші водії викликали для нас таксі і відправили в якийсь дворик біля іншої АС. Там нас завели в номер дешевого готелю − бо й на цю станцію завітала поліція. Таким чином ми змінили дві конспіративні квартири і три таксі − аж тоді на заправці за містом таки сіли в той автобус.

“Напівлежачий” автобус без тамбура

У нас курсують автобуси з “сидячими” місцями. А в Китаї – з “лежачими” й “напівлежачими”. Уздовж салонів − три ряди двоповерхових нарів, розміри яких можуть підійти хіба що китайцям. Нам не пощастило: у цьому, з дозволу сказати, автобусі кількість пасажирів перевершувала допустиму щонайменше вдвічі. Нам виділили верхню поличку метр на два. Навіть одна людина не змогла би там зручно спати, а нас було четверо. На мому боці влаштувався Любко, я − на ногах Ріо, і це сплетіння тіл, аби, не дай Боже, не загриміло на підлогу, скраю підпирав Андрій. Час від часу ми мінялися місцями. Ще й для повноти ефекту інші пасажири безперервно курили. Це була жахлива ніч!

Цілу добу ми вже нічого не їмо, але воно й не хочеться (Андрія це не стосується). Ми піднялися на висоту 4 тисячі метрів над рівнем моря, і починалася звична сиптоматика: загальна слабкість, ломка в усьому тілі й головний біль. Частково допомогла глюкоза, яку заощадливий Любко придбав перед поїздкою.

Отже, якщо вам колись трапиться відвідати Тібет, то обов’язково запасіться: гігієнічною помадою – для пересохлих губ, глюкозою – від впливу висоти на організм, мінімальним запасом китайських слів − від непорозумінь, дощовиком – від затяжних дощів і купою грошей – без коментарів.

Ціни з кожним роком ростуть: 1700 юаней (210 доларів) − офіційний тур (автобус в один бік і 4 дні проживання у Лхасі) і мінімум 800 юаней (100 баксів) – нелегальний доїзд. Але не потрапляйте до рук поліції – суми штрафу не знаю, але нам відомо, що з водіїв, які погоріли на перевезенні незареєстрованих пасажирів, “зістригають” 2000 доларів.

І от ми в цій далекосхідній Мецці, будійському Єрусалимі – у Лхасі. Серцем міста є Потала – величний палац на пагорбі, резиденція Далай-лами. Якщо ви потрапите до Лхаси прямісінько з України, то не забудьте перевести свої годинники на п’ять годин уперед і на два сторіччя назад. Ці люди не зважають на час: навпроти банку прямо на тротуарі м’ясник розрубає тушу корови, поруч із розкішним готелем місцевий легінь продає хутро диких тварин, а вхід у супермаркет прикрашає череп яка. Це – “дикий Схід” зі своїми священиками, відьмами і як-боями. Тут прийнято носити капелюхи з широкими полями, жакети і чоботи. Жінки – до землі спідниці. Довге смоляне волосся заплітають у коси, які, в свою чергу, переплітаються між собою в такі зачіски, що Звєрєву й не снилося!

Значну частину лхасян становлять монахи-ламаїсти − завжди з поголеними гловами (жінки також), в оранжевих платтях та бордових тогах через плече. Решта віруючих ходить із невеличким млинком у руці, що нагадує дитяче брязкальце. З кожним його обертом прочитуєтся молитва, причому пошепки. Ми мали можливість спостерігати, як один монах посередині людного базарного дворику виконував щось схоже на танок із дощечками: в кожній руці – по дощечці з ручкою. Ними він почергово бив об землю або одну об одну. Іншого разу навпроти Потали дві жіночки спочатку лягали на землю, потім вставали, робили декілька кроків вперед і знову все повторювали, таким чином переміщаючись уздовж фасаду палацу.

Настав вечір, і сонце розкреслило місто стрункими вертикалями. Я дістав своє фотографічне спорядження й попередив друзів, що прийду пізніше туди, де ми домовилися розбити табір. Далі я попрямував за своїм фотоапаратом – він водив мене цього вечора. Так я потрапив до подвір’я жіночого монастиря. Мені дозволили тут знімати, і за це я глибоко вдячний.

...З заходу місто оминає широка гірська річка. Коли я повернувся, мої друзі вже розставили свій намет на її березі. А ввечері небо, що здавалося таким незворушним, розгнівалось грізною грозою і всю ніч плакало теплим дрібним дощем...

Ігор МАРКІН, із Тібету

Джерело http://www.ag.org.ua/