Півтора тижні назад я та двоє моїх друзів сіли в нашого «Запорожця» та поїхали на Схід. На машині ми планували доїхати перші 6000 км до китайського кордону, і нехай буде соромно тим, хто в нас не вірив.

Перші неприємні враження нас чекали на українсько-російському кордоні. Ну колись треба буде поміняти більшість наших прикордонників та митників. Я, направду, дуже сильно хочу, щоб коли я залишаю Україну, мені посміхалися та щиросердно бажали щасливої дороги. І коли я повертаюся, я також хочу, щоб мені посміхалися, і щоб у тій посмішці я відчував, що мене раді бачити. На жаль, сьогодні на наших кордонах працюють переважно не ті люди, і нам було дуже прикро це ще раз усвідомити. Ніби, щоб трохи компенсувати недолугість деяких наших співвітчизників, наш «Запорожець» (ще тоді з блискучими українськими номерами) дуже чемно та гонорово зупинявся на кожному пішохідному переході у першому з російських міст. Загалом, вражень від Росії в нас залишилось небагато – погані дороги, нахабні даішники, сірі та задимлені міста. Але це, мабуть, наша вина, тому що часу шукати щось цікаве в нас не було – ми летіли щодуху на Схід. Подібного ми чекали і від Казахстану, але все виявилось набагато цікавіше. Транзит усією країною з заходу на схід неочікувано зайняв в нас цілих 5 діб. Одразу після кордону асфальтова дорога перетворилася на смугу велетенських ям і повністю втратила своє призначення, як шлях, що полегшує рух машин. Натомість, по обидва боки від «траси» ішли ґрунтові дороги чи часом просто колії. Тож ми не мали іншого виходу як погодитися на такий шлях нехтування найосновнішими досягненням людства та пострибали на нашому «Запорожці» по степу все далі і далі на схід.

Ми їхали нескінченною дорогою, що вела через справжній степ, та милувалися його дивовижною природою. Навіть сама дорога була лише частиною цієї природи, де машини, що зустрічалися дуже рідко, чесно ділили простір зі звірами та птахами. Разом з нами часто літали птахи, граючись з хвилями повітря, які створював наш «Запорожець». Ми ніби зовсім загубилися у тому безкрайому просторі. Навколо нас могли бути степи Африки чи Австралії. Лише відсутність зебр та кенгуру, а також забігайлівки, що зрідка вигулькували при дорогі (Шайхани), повертали нас до певності, що ми саме в Казахстані.

Недолік подорожі на своїй машині в тому, що ти рідко зустрічаєш інших людей. Балакали ми переважно лише з казахськими даішниками, що регулярно нас зупиняли, здається лише з цікавості та для того, щоб поговорити з власниками машини з дивними номерами. Треба визнати, що переважно вони були дуже привітні та не створювали ніяких проблем.

Вже аж через 3000 км перед самим китайським кордоном, коли ми почали шукати, де залишити машину та реєструватися у казахському паспортному столі, ми попали до звичайних людей. Мені випало щастя пробивати останню бюрократичну перешкоду на нашому шляху: поставити штампи у наші паспорти. Після того, як ми заповнили всі заяви та затвердили їх підписом головного міліціонера, нам залишалось лише пробитися за двері великого і дуже само поважного начальника, який тримав у страху все маленьке містечко Жаркент. Бюрократія – то завжди погано, але цього разу нам пощастило. Дядько, як почув, що ми з України, то одразу змінився на лиці. Він пів години займався бюрократією виключно для нас, зробив всі записи, поставив всі штампи, де треба, і навіть не взяв з нас гроші, хоч офіційно за то задоволення треба було платити. Пояснив він це тим, що колись служив в Україні і до нього там дуже добре ставилися. Це було одне з найприємніших відчуттів в житті, коли колись далеко i випадково зустрічаєш незнайомця, який тобі розповідає про добрий та гостинний український народ.

Після того, як ми пройшли всі формальності, ми з сумом залишили «Запорожець» (який таки трохи здивував світ, проїхавши 6000 км без жодних проблем) та подалися далі до Китаю. Те, що нас чекало за кордоном інакше, ніж культурним шоком не назвеш. Але про це – в наступному репортажі.

Мусимо подякувати нашим спонсорам, які підтримали нас у скрутну хвилину: NTON Mobile, магазин туристичного спорядження «Команчеро», Галінстрах, Союз Українців у Великій Британії, Львівська пивоварня.