Репортаж другий. “Дороги, які ми обираємо”

Шановні читачі! “Аргумент-газета” рада повідомити, що наш власкор Ігор Маркін і К˚, які кілька тижнів тому на старенькому “Запорожці” вирушили зі Львова в подорож по Азії, вже дісталися до Китаю. До вашої уваги репортаж про їхні пригоди. Читайте, насолоджуйтеся і заздріть. Отже, поїхали!

“Запорожець” перевершив усі сподівання! Попри наші намагання не їхати швидше, ніж 80 км/год, цей болід просто відмовлявся йти менше, ніж 90-100 км/год. За весь час мандрівки на ньому в нас не було жодної вимушеної зупинки, і жодного разу мотор не перегрівся навіть у страшенну казахстанську спеку, хоч нас бувалі   автолюбителі лякали саме цим.

Ні цвяха, ні жезла

У дорозі часто доводилося вступати у двобій з дорожньою поліцією. Тут добре спрацювало моє журналістське посвідчення. Але без штрафів таки не обійшлося: Андрійко поплатився за недійсні на території Російської Федерації тимчасові водійські права, Любко – за знову ж таки тимчасовий техпаспорт. До того ж казахські даішники влаштували нам погоню в дусі кращих американських вестернів.

А було так: їде собі Любко, вітер в обличчя, на спідометрі – 100 км/год, все за планом. Раптом помічаємо, що на хвості у нас висять тамтешні “рейнджери”. Вони потім стверджували, посилаючись на свої прилади, що ми мчали зі швидкістю 122 км/год. У ході розмови я між іншим виклав суть нашої експедиції, показав своє “чарівне” посвідчення і ввічливо попросив поліцейських дати коротеньке інтерв’ю для наших читачів. Першим запитанням було: що, на їхню думку, точніше – покази спідометра “Запорожця” чи їхнього приладу для вимірювання швидкості? Перед початком інтерв’ю я попросив поліцейських назвати свої прізвища й звання. Нічого путнього вони не повідомили, зате нарешті вибачилися і побажали щасливої дороги. Гірше було з російськими ментами, котрі часом просто вимагали штраф за вигадані ними ж порушення.

До країни мрій по пісках і ямах

У Казахстані нам довелося подолати 400 км суцільного бездоріжжя, тож, щоби вкластися в графік, треба було їхати без зупинок і вдень, і вночі. Основна дорога нагадувала пошматоване воронками поле бою, але обабіч часто можна було побачити паралельні до неї степові путівці. А в пустелі замість путівців були глибочезні жолоби, по яких треба було їхати дуже швидко, щоби не загрузнути. Однієї такої безсонної ночі ми домовилися, що кожен проїде за кермом 100 км, а інші в той час спробують поспати. Я й   доти не надто повільно їздив, а тієї ночі в мені прокинувся автогонщик. Ми блукали пшеничними лабіринтами, обганяли джипи, їздили на двох колесах і на одному задньому... На цих суцільних віражах машина ставала майже вертикально, а на ямах нас підкидало так, що був ризик дістати струс мозку від ударів об стелю. Андрій і Любко чесно намагалися заснути, але щохвилинні перельоти по кабіні аж ніяк   цьому не сприяли. Тож на 90-му кілометрі терпець у хлопців урвався,   і мене мало не силою було зігнано з водійського місця.

На четвертий день катання пісками ми виїхали до величного гірського масиву Тянь-Шань. Радощам не було меж, адже за цією чотирьохтисячної висоти засніженою стіною – країна наших мрій!

Ми перетнули заполонену автомобілями Алмати, не зупиняючись, і на п’ ятий день досягли прикордонного з Китаєм містечка Жаркент (колишній Панфіловськ). Любко знайшов майстра, котрий займався запорожцями, і залишив у нього наш безвідмовний крейсер, а наступного ранку вся команда вже “насолоджувалася” перлами місцевої бюрократії. Спочатку стояли в черзі, щоб зареєструватися, потім з добрих чотири години нас протримали в безглуздості посеред пустелі під назвою “Митниця”. Китайській кордон пішки проходити заборонено, тож після гарячого копчення в черзі нас запхали в консервну бляшанку вантажного відділення “Газелі” й повезли в нікуди. Китайці ще години зо дві намагалися дізнатися, а чи не шпигуни ми випадково. Крізь скляні двері виднівся Китай, але відчуття було таке, що то лише ілюзія.  

Китаєць Саша

Перших 100 метрів китайської території далися важко, бо уйгури (місцеві арабо-китайці) одразу накинулися на нас, бажаючи щось виміняти, продати або запропонувати якусь сумнівну послугу. Майже так само було і з китайцями. Та якщо з уйгурами ще якось можна було порозумітися на ламаній російській, то з   китайцями доводилося користуватися лише мовою жестів. Як тільки ми зупинялися, аби про щось запитати, навколо збирався натовп. Ввічливі китайці дзвонили по мобілці своїм англомовним або російськомовним друзям, пропонуючи нам трохи зачекати. А час від часу нас наздоганяв якийсь захеканий дядечко з диким бажанням допомогти, не просячи нічого взамін. Я вже було подумав, що ми приречені залишитися у цьому містечку навіки. Така перспектива навіть тішила, бо з пустелі ми потрапили в доволі цивілізовану місцину, де окрім дивних мешканців були сучасні банки, страхові компанії, мобіл-салони, парки, ліхтарі й музика.

Тут нас і наздогнав китайський митник Саша. Він колись провчився 5 років на філології в Черкасах і тепер вирішив запросити майже земляків до себе, що було дуже доречно, бо, виснажені кордоном і довгим днем, ми мріяли лише про ночівлю.

Перш ніж влаштувати нашу команду в окремій кімнаті свого солідного гуртожитку, він разом із приятелем повіз нас на машині на базар, в супермаркет і в душ, якого, до речі, не було в гуртожитку митників.

До школи – на пельмені

Щойно вийшли на трасу –одразу під’їхав мотоцикл, пасажирами котрого були оператор місцевого телебачення і його відеокамера. Знов даємо інтерв’ю, до чого за час підготовки до подорожі вже звикли. Далі повільно просувалися на вантажівках мальовничою гірською долиною, а за перевалом нашим поглядам відкривається безмежне гірське озеро. Там вдалося домовитись одразу з трьома водіями, і кожен із нас сів у окрему вантажівку. Дорогою в машині, на якій їхав Андрій, пробило колесо, і всі разом кинулися його міняти. В цьому гамірному процесі, що протривав із добрих півгодини, брали участь семеро чоловік. Андрійко в той час солодко спав у кабіні, і лише його п’яти стирчали з її вікна. Ми йому не розповідатимемо про цей випадок, отже тепер, вельмишановні читачі “Аргумент-газети”, ви знаєте про перебіг експедиції навіть більше за деяких її учасників.

Далі знов по вантажівці на брата. Коли вийшов зі своєї, одразу ж зловив джип на солідну відстань. Потім була автостанція якогось містечка. Спробував пояснити водієві, що подорожую, не витрачаючи грошей на дорогу. Тож чи не хотів би він мене підкинути до Урумчі (обласний центр провінції Суар)? Вмить я опинився в центрі натовпу і навіть не помітив, звідки взявся квиток на автобус у моїй руці. Підозрюю, що це був презент від водія того джипа, який останнім мене підвозив. Потім моя скромна персона зацікавила учнів місцевої англійської школи – ще б пак, перший живий іноземець, з яким можна поспілкуватися! З радощів вони пригостили мене місцевою смачнющою стравою, дуже схожою на пельмені. Багато розпитували, а потім раптом почали дарувати свої браслети. Далі запросили до школи, де з півсотні чемних діток очікували на початок уроку (це о 9-й   вечора!). Іноземця вони зустріли радісним галасом і купою запитань: що я думаю про китайців, про їхню школу, чи знаю бодай якісь китайські слова... Вони попросили мою адресу, пропонували дружити. Це виглядало відверто і дуже щиро. Напевне, задля цього й подорожую...

Надовго урок затримувати не хотілося, тож кілька учнів відпровадили мене назад до автостанції, а тим часом під’їхали Любко і Андрій і якраз встигли познайомитися з моїми новими друзями.

Загалом самопочуття всіх учасників експедиції добре. Любко поглинутий вивченням секретів східної кухні й оволодінням мистецтвом боротьби з локшиною на паличках. Андрій їсть і спить більше за всіх, отож усі його біологічні процеси в нормі. А я, як завжди, всіх підганяю, і, здається, вже добряче хлопцям набрид. Цілком імовірно, що мої колеги уже задумали здати мене уйгурам на обід. Тож не кажу “до побачення”, любі друзі, а про всяк випадок – “прощавайте”.

Ігор МАРКІН, Китай

Джерело http://www.ag.org.ua/