Добирання до аеропорту було цілою історією. Ще в офісі киргизьких авіаліній я познайомився з одним індусом, який так само летів у Казахстан і так само йшов до аеропорту прямо з офісу. Наш виліт о п’ятій ранку, а це значить, що реєстрацію слід пройти біля четвертої ночі. Дядько щось довго комбінував із добиранням до аеропорту, і нарешті ми досягли внутрішнього (domestic) - міжнародний і на далі залишався для нас лише нашою метою. Для нього виглядало, що єдиним виходом із тієї ситуації є таксі, ото ж я залишив його і якимось чином доволі швидко міськими автобусами дістався таки до міжнародного.

У зал очікування можна було потрапити лише за п’ять годин перед вильотом, інакше - за гроші. Я міг заплатити, але подумав, що краще їх проїсти і витратити на воду, чим і пішов займатися. Близько десятої це набридло робити, і я повернувся. Сказав, що якщо вони мене не пустять, то я стелю килимок прямо біля входу і нехай собі викликають поліцію чи кого завгодно. Одразу ж пропустили. Тут я зміг достатньо виспатися, пройшовши зранку реєстрацію митницю, і зайшов на борт ТУ-154. Я вже сотні років не літав радянськими літаками - після боінгів було відчуття, що це просто планер, і система температурного контролю в салоні могла би бути кращою - на землі ми пітніли, а в повітрі мерзли.

Спершу політ проходив понад густим сірим атмосферним шаром випарів - фактично до висоти 9 тис. метрів висів цей ніби то смок . Небо Індії в попередні дні з землі також виглядало якоюсь бруднувато-кавового кольору густою і в’язкою субстанцією, крізь яку ледве було видно високе денне сонце. Потім, мабуть уже над територією Пакистану, коли ми минали перші гірські хребти, повітря стало несподівано прозорим до самої поверхні землі -Тянь Шаньські хребти було видно немов на долоні. Сотні і тисячі кілометрів пустельних гір і більше нічого: ні селищ, ні доріг. Покриті льодом вершини і рідко коли на північних схилах ліс, що його важко було розрізнити, - це максимум різноманіття тут. Десь за десять хвилин до посадки ми пролетіли над якимось явно вищим за оточуючі вершини піком - судячи із напрямку нашого підльоту, це цілком міг бути Памірський Пік Комунізму. А безпосередньо перед заходом на глісаду приземлення ми перетнули відоме Киргизьке озеро Ісик Кул.

По прильоті я довідався в інформаційному бюро, що існує такий поїзд до Актюбінська, що мені ніби підходить, і що відправляється він завтра зранку. В аеропорту Бішкеку не знайшлося банкомату, і я вчергове залишився без грошей. Мені вдалося переконати водія маршрутки взяти мене зі собою до міста. Паралельно слід було відбиватися від наглих (привіт СНДе!) таксистів. У місті я рухався пішки в сторону вокзалу, коли мені зустрілась пара чоловіків, що ніби-то є провідниками поїзду на Актюбінськ. Я домовився із ними за в два рази меншу ціну, і це трохи виглядає на авантюру. Ну що ж - завтра побачимо.

Бішкек - спокійне, охайне, зелене місто. Сьогодні недільний ранок і ці затишні вулички є майже пустими. Це — місто-парк: більшість його широких і не дуже проспектів є алеями, порослими старими високими дубами. Його мешканці ввічливі, і життя проводять в розміреному темпі. Тут багато пристарілих людей слов’янської зовнішності - воєнне покоління.

  Бішкек

Продовження...

Над самим Бішкеком красується гірський хребет Тянь Шаню - той самий, що іще два місяці тому приховував від нас таємницю Великого і Німого Ніщо . Я не можу сказати, що тепер цю таємницю розгадано, не можу навіть напевне стверджувати, що там за хребтом взагалі щось було. Можливо, що все бачене нами - це суцільна моя, ілюзія, можливо це все нам приснилось. Як би там не було, ці сни були сповненими пригод, а отже цей час нашого життя не було витрачено на марне.

  Мої друзі Любко і Андрій і далі продовжують боротись із ураганами, леопардами і розбійниками десь на просторах південно-східної Азії. Я ж прямую в кримські підземелля. Я продовжуватиму писати ці свої звіти і тепер лише від редакторів буде залежати чи будуть вони опубліковані. Формально я скоро завершу свою участь у цьому проекті, але іще зовсім не завершую свою участь у цьому житті - ото ж... пригоди очікують нас.

  Дозвольте зауважити, що цей проект не був би можливим, якщо б не щира спонсорська підтримка магазину   НТОН Мобайл, Союзу Українців Великої Британії, компанії „Галінстрах”, магазину „Команчеро”, та Львівській Пивоварні. Про цей проект не було би нічого відомо, якщо б його не висвітлювала на своїх сторінках моя весела „Аргумент Газета”. Дякую моїм чудовим колегам за це. Окреме дякую Тарасу і Мирославу Опирам, котрі є авторами сайту нашого спільного проекту east04.vbk.org.ua і котрі миттєво поповнювали цей сайт новими матеріалами, як тільки ті надходили від нас. І цей проект не мав би жодного сенсу, якщо б не ваші е-мейли, та ICQ -повідомлення, люба публіко. Так на протязі всього часу мандрівки моїм вірним Інтернет-компанйоном була Марія із Харкова. Марічко, дякую за твої відгуки і підтримку. Дякую Вам, любі друзі. І не прощаюсь.

  Я підійшов до призначеного вагону. Мої підозрілі дилери уже крутились тут лише двоє із цілого рою трутнів. Коли я увійшов, плацкарт уже був вщент заповнений пасажирами. Вони одразу ж попросили гроші, на що я відповів, що було б краще, якщо б я заплатив після того, як ми перетнемо казахський кордон провідникам. Почались довгі розмови - потяг уже рушив.

Я зайшов у купе до провідниць - виглядало на те, що останні не мали жодного впливу на цю ситуацію. Під час нашої розмови поруч із провідницею стояв здоровенний тип - мабуть, що вожак рою - він явно курував відповіді провідниці. Я запропонував йому покинути купе. Він здається зрозумів не одразу, але в решті решт, після другого мого прохання він послухався. Коли я вийшов від провідників, то мене зустріли біля десятка цих неприємних типів. Тоді бугай схопив мене за одяг з метою затягнути у тамбур. Я йому добряче вмазав. Ми таки опинилося у тамбурі - я бугай і його вірний песик. Решта зграї залишилась поміж тамбуром і пасажирськім відділенням вагону. До речі, це був останній вагон. Песик усе намагався образити мене матами - його щелепи клацали біля самого мого обличчя, але на нього я особливо не зважав - слід було заспокоїти бугая. Справа зайшла надто далеко.

Мій опонент був по-справжньому розлючений. Ще трошки і мене би тут затлумили. Він в ярості вихопив посвідчення і закричав, мовляв, як я смію нападати на нього „прі ісполненії”? Я нагадав, що то він перший напав, але після того ввічливо вибачився, даючи зрозуміти, що я більше не контролюю ситуацію - був сам час. Лише хвилин через п’ять він перестав ричати, часто дихати і червоніти і взагалі здається зрозумів, що конфлікт уже минув. Виглядало на те, що вони і справді не стільки полють на мої гроші, скільки займаються своїм нелегальним бізнесом. Він закликав провідницю - я простягнув тій оговорену суму, але та навіть не посміла торкнутись грошей в присутності бугая - я дав гроші йому і ми розійшлись. Уся зграя миттєво зникла. Пізніше до мене підійшов один дядечко - цілком можливо, що один із міліціонерів у штацькому - їх тут багато. Він тихо і нібито із докором повідомив мені, що я ударив офіцера із карного розшуку. Також в ході нашої подальшої дружньої розмови виявилось, що за це - від трьох до п’яти. Мало бракувало. Я, і справді, вдячний киргизьким мєнтам за те, що вони, будучи, як і усі пост-радянські мєнти безсовісними, усе ж таки мають почуття міри. Це б все могло закінчитись набагато гірше для мене, якщо б сталося в Україні.

Пізніше до мене підійшов один ревізор, рій котрих прийшов на зміну рою дилерів у потязі. Я повідомив йому, що білет було загублено у бійці - усі пасажири почали активно підтверджувати факт останньої. Потім підійшов іще один - він вже якимось чином знав про те, що сталося - дав мені заповнити заяву на ім’я начальника потягу, де я мусів вказати, що їду без квитка, і що заплатив, себто дав хабара. Чим далі, тим події розвивались цікавіше - тепер я із нетерпінням очікував казахського кордону.

Невдовзі ми опинились на кордоні. Киргизький прикордонник Сулейманов, принаймні таке прізвище в його посвідчені, довго докопувався до мене. Не знайшовши до чого придертись, він запросив мене до тамбуру і повідомив, що поставить виїзний штамп лише у тому випадку, якщо я йому фінансово допоможу. Після моєї відмови він нічого не сказавши швиденько розвернувся і пішов собі до наступного вагону. Я за своєю ксівою наздогнав його лише через три вагони - повідомив, що є журналістом і попросив його пред’явити своє посвідчення. Він швиденько звільнив задля майбутньої нашої розмови купе провідників. Ми опинились на одинці. Він повідомив, що поставить штамп, але за умови, що прецедент так і залишиться поміж нами. Я нічого не міг пообіцяти настільки безчесній людині. Свій штамп я дістав.

Тут же, під час стоянки потяга на Киргизькій митниці, підійшов міліціонер Кабикоєв разом із двома своїми співслуживцями і доволі нахабним тоном запросив мене вийти до тамбуру. Там відважні міліціонери почали мене шарпати за одяг і одночасно усі троє розпитувати усілякі нісенітниці. Як тільки розмова торкнулась суті - як тільки вони дізнались, що я є учасником експедиції і репортером, уся їх сміливість закінчилась. Настав мій час і я поцікавився їх посвідченнями.

Статус журналіста мене просто рятує у цьому потязі. Але шановні читачі, закликаю вас, не платіть їм ніколи і нічого. Я раніше не мав жодних посвідчень, але ніколи не давав хабара ні даїшникам ні митникам. Пам’ятайте, що вони харчуються вашим страхом, вони жирують за рахунок державного бюджету, за рахунок вас, мої любі. Це один із симптомів хворої пост-радянської економіки - узаконений розбій і цей стан є станом рівноваги. Як і кожна криза, як і кожна патологія рано чи пізно повинна знайти своє логічне завершення прийти до стану рівноваги, або ж до занепаду.

На казахській митниці нас протримали іще довше. Прикордонники влаштували справжній терор у вагоні. Цього разу під їх гарячу руку попали шість узбеків, що їхали у вагоні. Чомусь із самого початку до провідниці звернулись із проханням назвати усіх пасажирів Узбецької національності. Їх заставили винести усі свої речі назовні - прикордонник наказав, щоб це було виконано на протязі трьох хвилин. Дісталося навіть провідникам. Мене цього разу не рухали, незважаючи на те, що я був чи не єдиним слов’янином у вагоні.

Як тільки потяг рушив, одразу ж до нас навідалась Транспортна Поліція Казахстану. Якщо б принаймні одна із цих служб встановила, що я подорожую без квитка, то мене безумовно би висадили із потягу. Всі вони шукають будь якого приводу дістати хабара. Але завдяки неймовірному везінню нам з вами, любі, таки вдалось пройти стальною ниткою цього циркового потягу.

На цьому шухери не завершились. Мене і ще одного хлопця незадовго до російського кордону зачинили в туалеті хвилин на 20. Як повідомили нам наші провідниці - цього разу шукали саме безбілетників.

Коли на другий день ми покидали Казахстан, то власне Казахську митницю пройшли майже безболісно, а от на російській висадили одного хлопця - не знаю за що. Прикордонники звірили списки пасажирів із кількістю людей у вагоні і нарахували декілька зайвих. Пустили по руках новий список - той частково задовольнив службовців, але задля вірності ті вибірково перевірили по одному чоловікові у купе. Вашого покірного слугу оминули.

Після того, як ми перетнули російський кордон, із огляду на російських ревізорів, провідниці запропонували мені і одному киргизові посидіти якийсь час в вагоні-ресторані. Мабуть, бажаючих пересидіти ревізорів в ресторані було багато, тому там також не дуже дозволяли затримуватись. Мені повезло - я взагалі нічого не замовляв лише схилився над своїм блокнотом із самозаглибленим виглядом.

Доля тих пасажирів, що повернулись до вагону була не завидною - їх замкнули у контейнерах для вугілля. Я якраз застав, як вони відмивались.

  Мене узяли далі, ніж ми домовлялись - до російського міста Оренбургу. Біла 12 дня, на третій день мандрівки у потязі, я ледве живий зійшов на цій станції. Аж навіть трошки сумно було покидати потяг. Я здружився із цими людьми. І ще раніше до мене підходили пасажири нашого вагону і співчуваючи розпитували чому я затіяв ту бійки в Бішкеці, розпитували про професію журналіста, про життя в Україні.

Ми жили дружньо, незважаючи на жорстокість митників і міліції.

  Майже всі звертались до мене по-імені я відчував себе героєм нашого вагону. Майже з кожного вікна мені махали рукою.

 
Ігор Маркін
Луганськ 17.07.2004