Довгий час Тібет був великою таємницею для всього світу. Навіть сусідні держави володіли невеликою кількістю інформації щодо цієї країни, оскільки потрапити туди було неможливо. Невідомість породжує різного роду міфи, що ще більше інтригують. Потрапити ж туди зараз майже так само складно, як і сторіччя тому.

Попадання в Тібет.

Взагалі існує зовсім небагато шляхів потрапляння до Тібету. Спочатку ми планували добиратись туди західно-китайською дорогою з Кашгару, оскільки на карті це виглядало найкоротшою дорогою.

Однак з різних джерел ми також дізнались, що якась частина тої дороги проходить спірною ділянкою, яка зараз належить Китаю, але претендує на неї й Пакистан. До того ж там дуже рідко ходить будь-який транспорт. Декому таки вдавалось добратись тим трактом, але то забрало 3 тижні часу. Інші варіанти - добиратись зі сходу Китаю або з півночі. Нам зручніше було потрапити з півночі через Голмуд.

Всі джерела інформації також стверджували: щоб потрапити до Тібету треба отримати дозвіл. Скільки коштує той дозвіл ми, на жаль, не знали. Думали владнати все на місці, тобто перед кордоном з Тібетом - в Голмуді. Прибули ми туди всі в різний час. Першим дістався того 200тисячного містечка я. За кілька годин приїхав Ігор. З Андрієм ми зустрілись аж наступного дня, він добирався на місце зустрічі дуже складним шляхом.

Отож, виявляється, що єдиний шанс потрапити до Тібету — це купити спеціальний тур. Зрештою, в цьому б не було нічого надзвичайного, якби не його ціна. Коштувало це задоволення 1700 юань, більше 200 американських доларів! Це просто нечувані гроші для такого роду послуги! І хоча в цю суму, крім самого дозволу потрапити в Тібет, входила також ціна квитка на автобус в одну сторону, плата за готель в Ласі, екскурсії - це все одно надто дорого. Порівняйте самі - віза в Китай коштує 50 американських доларів, щоб потрапити в Тібет треба сплатити суму в чотири рази більшу! Справа тут зовсім не в зароблянні грошей, якщо б хтось на тому хотів заробити, то, навпаки, намагались би якомога більше туристів запровадити в Тібет. Висновок напрошується один - китайці просто не хочуть, щоб багато іноземців відвідували Тібет. Офіційно забороняти в’їзд для іноземців якось несолідно, тож вони зробили так, щоб максимально ускладнити попадання туди.

Оскільки Ігор перед тим, як виходити на дорогу, що прямувала в Тібет, не знав всіх правил попадання, його й затримали китайські офіційні особи. Вони ніяк не хотіли представитись, назвати свої імена й посади, тому ми потім зробили висновок, що працювали вони на місцевий аналог КДБ.

Коли ми розповіли про наші проблеми китайським друзям, з якими тут познайомились - нам просто не хотіли вірити. Думали, що нас просто хочуть надурити в ЦІТС (China international tourist service) офісі. Однак це було таки серйозно, і наші друзі Sajmon i Dawi, які спочатку обіцяли організувати якийсь трек, щоб ми якомога дешевше і швидше потрапили до Ласи, тепер казали, що мабуть, таки нема іншого шляху, як лиш платити 1700 юань. Ми з цим аж ніяк не могли погодитись. Нема безвихідних ситуацій, а варіант платити 200 американських доларів - це не був для нас вихід з цього скрутного становища. Ми продовжували шукати інші можливості. Все це дуже нас обурювало, тому висувались навіть варіанти поставити намет перед офісом ЦІТС і оголосити голодування, протестуючи проти таких драконівських правил в’їзду в Тібет. Однак така акція могла б дати певні результати в Європі, але аж ніяк не тут, в Китаї. Максимум, чого б ми досягли, це - депортація за межі Китаю, дуже бажано в Непал. Потрапити з Китаю в Непал можна лише через Тібет, і якщо б нас дійсно депортували в Непал - це б вирішило багато проблем, однак це все було вилами по воді писано. Ми ж стояли перед проблемою, невдале вирішення якої загрожувало поламати всі наші плани. Кажуть, під лежачий камінь вода не тече, ми не покладали надії дістатись на Дах світу, як іноді називають Тібет.

З часом до нас приєднався ще один мандрівник - Ріо з Японії. Для нього ідея платити офіційно такі великі гроші також була неприйнятною. Ми стали діяти разом. З допомогою нашого японського друга нам було набагато легше спілкуватися з місцевими. Хоч він і не знав китайської, японські та китайські ієрогліфи мають спільну основу - тому могли як не як порозумітися.

Зрештою, нам вдалося домовитись з водієм автобуса, що погодився нас відвезти до Ласи за 600 юань з чоловіка. Процес нашого попадання на автобус міг би зайняти достойне місце в якомусь пригодницькому трилері. Сама ж 24 годинна дорога з Голмуда до Ласи - це чистої води жахи! Двоярусний переповнений автобус з брудними ковдрами, одною піснею, що безупинно транслювалася, і цілковитою відсутністю чистого повітря - одне з найсерйозніших випробувань на виживання, які я мав у своєму житті. Хто любить гострі відчуття - обов’язково спробуйте! Але, врешті-решт, після багатьох пригод, все ще прикриваючись ковдрами, ми таки прибули в столицю Тібету Ласу.

Ласа (Лхаса)

Спершу все було як і в інших містечках Китаю. Однак з часом ми все більше стали помічати на вулицях людей із зовсім некитайською зовнішністю. В Голмуді нам пощастило побачити одного буддистського монаха, що так само, як і ми, намагався дістатися Лхаси. Прибувши у столицю тібетців, ми зустрічали їх на кожному кроці. Деякі віталися з нами "Галло", одразу ж по тому кажучи "tashi delay", що по-тібетськи значить "привіт", тисли руки. Такої зустрічі ми ніде не мали. Якось, несвідомі того, ми одразу ж потрапили в частину міста, де концентрація місцевого населення є найбільшою. Це був один суцільний ринок. Маса людей щось продає, ще більша кількість ходить в пошуках необхідних їм речей. Ми ж на той час були зацікавлені лиш в тому, щоб трошки відпочити і відновити свої сили. Почати вирішили з обіду в місцевої забігайлівці. Меню виявилось трохи іншим від того, що ми звикли зустрічати в подібних забігайлівках раніше, до Тібету. Однак, що залишилося таким самим - це великі порції, і я знову переоцінив свої можливості, ледве справившись із половиною поданого.

Більшість тібетців, старших від середнього віку, постійно промовляють мантру -молитву, часто при цьому обертаючи також ручний молитовний барабан (схожий на радянську ручну гранату часів ІІ Світової війни), на зовнішній частині якого нанесено текст молитви, і до якої також прикріплено щось схоже на хвостик. Кожен оберт цього барабана – це теж свого роду молитва. Тібетці крутять його безперервно – молитва ніколи не припиняється. Більшого розміру барабани, але що діють за тим самим принципом, часто розміщені навколо чи поблизу храмів та інших священних для тібетців місць. Можливість поспостерігати за тим, як відбуваються традиційні обряди в храмах, приводять туди багато туристів, це ж, в свою чергу, робить ті місця центрами торгівлі сувенірами. Тут можна знайти все, чого лише душа забажає: вироби із каменю, дерева, шкіри, металу, різноманітні тканини та готовий одяг.

Деякі види каміння можна знайти лише в Тібеті, тож вироби з нього, можна сказати, унікальні. Якщо і вдасться ще десь, крім Тібету, побачити вироби з тих каменів, то в ціна на них буде в кільканадцять разів вищою.

Оскільки Тібет знаходиться набагато вище над рівнем моря і ближче до моря, ніж багато інших країв, то сонце тут припікає дуже інтенсивно. Тому, зовсім не дивно, що майже всі захищаються від яскравих променів світила як не широкополими капелюхами, то парасольками. Оскільки капелюх – набагато функціональніша річ, аніж якась там парасоля, я, не вагаючись, придбав і собі один місцевого виробництва. Цій, вдалій ще й в плані ціни, покупці (я вже трохи навчився торгуватися) передувало кілька випадків, коли купував, піддавшись навіюванню продавців, речі зовсім мені не потрібні, хоча й за дуже низькою ціною.

Населення, як Ласи, так і Тібету, складається переважно з тібетців (що не дивно) та китайців. Останні масово почали заселяти Тібет після того, як в 1949 році КНР захопила спочатку західну частину, а потім і весь Тібет.

Трохи сумної історії

За версією китайців, вони визволяли народ Тібету з-під імперіалістичного впливу Заходу. З обіцяної допомоги Тібет отримав мізер, а проведені реформи, зокрема в сільському господарстві, лиш погіршили економічний стан і без того бідної країни, і призвели до голоду. У 1959р. невдоволені політикою КНР тібетці підняли повстання, але воно було придушене, і тисячі тібетців, особливо монахи, були піддані репресіям. Далай-Лама, який після китайської окупації взяв на себе обов’язки керівництва країною, змушений був покинути країну. Разом з ним Тібет покинули десятки тисяч місцевого населення. Частина оселилась на півночі Індії, там само де й Далай-Лама, дуже багато тібетців також осіли в Непалі та Бутані.

Проблеми з Китаєм були протягом багатьох попередніх століть. Однак ніколи ще Тібет не був у складнішому становищі, як зараз – існує реальна загроза зникнення тібетської культури як такої. Раніше ж були часи, коли Тібет був дуже потужною державою. Китайський та непальський володарі віддавали своїх дочок за тібетського короля, аби налагодити дружні стосунки. Про величні часи Тібету свідчать руїни багатьох фортець, що розкидані по всій країні.

Цілому світові Тібет відомий своєю духовною та матеріальною культурою, невід’ємною часткою якої були монастирі

У ході китайської культурної революції ( з 1965р.) в Тібеті були знищені майже всі монастирі, і залишилась лічена кількість монахів. Як не дивно, але велика кількість монастирів та інших культурних пам’яток була знищена руками самих тібетців, що бездумно виконували накази китайських вождів.

Із 1979р. починається процес відновлення багатьох монастирів, відновлюються монаші громади, поступово Тібет стає доступним для туристів. Однак навіть зараз потрапити туди, як вже вище згадувалось, зовсім не просто.

Зараз існує тенденція до збільшення чисельності китайців у Тібеті. Це, в свою чергу, не може не непокоїти місцеве населення, відповідно існує певна напруга. Якось на ринку, забувши як по-тібетськи буде “дякую”, я подякував по-китайськи, на що у відповідь почув, що тут не люблять “шє-шє” (дякую по-китайськи). Кілька разів бувало в Інтернет кафе та інших місцях, що на моє привітання tashi delay (тібетське) не отримував жодної відповіді. Спершу я не зважав на це, але поміркувавши, зрозумів, що не відповідали мені місцеві китайці. Після цього я принципово вітався з усіма китайцями в Тібеті тільки по-тібетськи. Крім того, що Інтернет в Тібеті дорожчий і повільніший, ніж в Китаї, зовсім непросто ним скористатись там. Треба обов’язково купувати якусь картку, і лише за її наявності можна отримати доступ до Інтернету.

Порівняно з тими зусиллями, які нам довелось прикласти, щоб потрапити в Тібет, дорога до Непалу (Катманду) видавалась більш, ніж простою. Залишалось подолати близько 400 кілометрів. Однак, рахуючи кількість днів, необхідних нам для того, аби дістатися до Непалу, ми явно недооцінили якість тібетських доріг та кількість авто, що їздить ними. Після Ласи і до самого кордону на дорогах, крім вантажівок та автобусів, можна зустріти лише джипи, 90% з яких "Тойота".

У середньому вдавалося подолати трохи більше 100км в день. Мало хто зупинявся, а якщо і ставали, то часто відмовлялись брати без грошей. Однак наполегливість і віра в людську доброту завжди допомагали досягти потрібного результату. Мовна проблема була настільки ж актуальною, як і в Китаї. Іноді бувало навіть складніше, бо деякі водії не розуміли (чи не хотіли розуміти) наших пояснень китайською про те, що в нас нема грошей, щоб платити за проїзд. По черзі ми з Андрієм намагалися зупинити всі машини, що проїжджали, та у випадку, якщо це вдавалося, - підбігали до авто і намагались порозумітися з водієм. Іноді наша вимова назв деяких населених пунктів бажала кращого, тоді просто показували той пункт на карті. Оскільки атлас автомобільних шляхів Китаю в нас, звичайно ж, був китайською мовою, і всі назви відображалися ієрогліфами, немало зусиль йшло на то, щоб розібратись, як вимовляється назва якогось села чи містечка. Однак виглядало, що дехто не тільки не міг розібратися в карті, але й читати не вмів. Коли всі спроби зупинити авто закінчувались нічим, доводилося писати назву наступного населеного пункту на аркуші паперу і зупиняючи, одразу ж показувати. Навіть не розуміючи, що там написано, хоча писав я акуратно і з максимальною точністю передавав усі ієрогліфи, водії просто могли зупинитись з цікавості, а це вже додавало нам шансів.

Тібетський автостоп

Одного ранку ми безуспішно намагались домовитись з водіями колони вантажівок, однак за якийсь час нас підібрала англійка на джипі, що прямувала в один з віддалених монастирів. Виявилось, що вона сама з Оксфорда, досліджує тут буддизм. Вона розповіла нам, наскільки складно було отримати всі необхідні дозволи і т. п., щоб працювати в Тібеті. Щоб не створювати зайвих проблем для місцевих людей, з якими вона спілкується, офіційно наша дослідниця вивчає тібетські танці. Прочекавши кілька годин на роздоріжжі, де нас залишила англійка, ми знову зустріли знайому вже нам колону вантажівок. Тепер їхній шеф пішов нам назустріч і за якийсь час ми з Андрієм вже сиділи в кабіні автомобіля, що був в авангарді. Максимальна швидкість гратів, що були майже новенькими “Isuzu”, не перевищувала 45км/год. Однак стояли ми набагато більше часу, аніж їхали. Спершу зупинка була спричинена погано закріпленим вантажем одної з машин, потім треба було перепочити і попити чаю, пізніше в одній з вантажівок, через “прокол”, довелося міняти колесо. У результаті 70км ми подолали за 7 годин. Тож навіть коли машина зупинялась, і водій погоджувався нас підкинути – все ще було не відомо, пощастило нам чи ні.

Наступного дня, пройшовши близько 5км вздовж траси, ми зловили вантажівку, що перевозила труби. Сидіти в кузові на трубах було не дуже зручно, але прохолодний вітерець приємно освіжав обличчя, і ми мали змогу спостерігати чудові краєвиди (ми якраз піднімались на перевал висотою близько 4 км), тож ми дякували долі за таку нагоду.

За такого повільного темпу пересування вдвох, було очевидним, що Ігор повинен був нас набагато випередити, тож ми знову сподівались його побачити на базовому таборі Евересту, або ж вже в Катманду. Уявіть собі наш подив, коли проїхавши кількасот метрів, ми помітили як попереду (десь за 1км) хтось з жовтою курткою і рюкзаком теж вилазить на кузов вантажівки. Ми не сумнівались – це був Ігор. За якусь хвильку ми наздогнали ту вантажівку – не уявляєте, як приємно було спостерігати Ігорів шок, коли він побачив нас. Десь протягом наступних 5хв обидві вантажівки здригалися від нашого сміху.

Дилему - добиратись на базовий табір Евересту, чи прямувати в Непал ми вирішили на користь наших друзів, з якими мали зустрітись в Катманду. Разом, вже втрьох, за півтора наступних дні нам вдалось подолати шлях до кордону з Непалом. Останнього дня перебування в Тібеті навколишні краєвиди надзвичайно змінились. Замість кам’янистих гір, напівпустельних рівнин та замулених річок ми побачили зелені гори, вкриті лісом (востаннє ліс ми бачили ще в Росії!), вода ж у струмках стала надиво чистою.

Такими приємними відкриттями закінчувалась наша трохи виснажлива і невиправдано дорога подорож Тібетом. На жаль, Тібет, який ми побачили, дуже відрізнявся від нашого уявлення про нього. Складалося враження, що разом з храмами та монахами, що були знищені під час китайської культурної революції, зникла давня тібетська мудрість і духовність. Якщо китайська окупація триватиме й далі, а виглядає, що саме так воно і буде, боюся, що тібетська дійсність ставатиме все відміннішою від казкового уявлення про нього.

Любомир Крупницький

Дякуємо спонсорам, що нас підтримують:

НТОН Мобайл, Союзу українців у Великій Британії (СУБ), Страховій компанії "Галінстрах", Магазину туристичного спорядження "Команчеро" та Львівській пивоварні.