Як сказав Любко, чим більше часу ми проведемо в Індії, тим більше нам сподобається Малайзія! І справді, Індія перевершила всі наші сподівання, бо тим, хто був вихований десь у Європі, таке уявити непросто. Ми почали свою мандрівку Індією не по-дитячому. Не маючи часу, щоб купити квитки, та побачивши 60-метрову чергу біля кас, ми, недовго думаючи, вскочили у поїзд до Агри. Вмостилися ми у зручному вагоні з ліжками та кондиціонером. Але потім виявилось, що в тому вагоні місць вже нема, і що квитки в поїзді купити неможна. Тож провідник нас відправив у вагон класу "sleeper" ("спальний" по-нашому). Назва цього вагона не зовсім відповідає тому, що в ньому коїться. Бо це — найнижчий клас, і туди може набиватись людей стільки, скільки може влізти. Індусів же туди може набитися ще десь у два рази більше (бо вони можуть звисати з вікон, сидіти один на одному та скручуватися у клубочки). Нам довелося стояти в тамбурі між вагоном та туалетом, і важко сказати, звідки доносився більш неприємний запах. Але двері поїзда були відкриті, і ми твердо вирішили таки доїхати до кінця. Бо надворі вже була ніч, і робити нам було більше нічого. А тим, хто надумав подорожувати Індією до неприємних запахів треба звикати чимшвидше.

Навколо нас стояли, сиділи лежали та лазили купа людей, плакали діти, повзали комахи та час від часу ходив злий провідник. Тим, хто був без квитка він просто давав по шиї. Але, звичайно ж, нас це не стосувалося. Білі, що потрапили у вагон "sleeper", навіть якщо без квитка, це сприймається тільки як дуже прикре для них самих непорозуміння. Потім ми перейшли у вагон трішки вищого класу, де вже можна було сидіти або лежати у проході, і десь по третій ночі доїхали до проміжної станції перед Агрою.

По всьому вокзалу і на всіх перонах спало багато людей. Але ми, отримавши достатню, як на один день, дозу індійського досвіду, пішли чекати на наступний поїзд у зал першого класу. Хоча квитків першого класу в нас і не було, але статус білої людини в Індії дає право на таке задоволення без зайвих запитань.

Наш поїзд прийшов на світанку, і за годину, яку ми їхали до Агри, ми через вікно познайомилися ще з одним суто індійським ритуалом. Моє виховання, на жаль, не дозволяє описати всі деталі побаченого. Але скажу вам, що стільки голих задниць можна не побачити за все життя, як проїжджаючи зранку околицями якогось індійського містечка.

Індія відверто шокує всіх відвідувачів, і насамперед чергу шокує неприємно. Страшним брудом, сильним запахом гниючого сміття та вуличної каналізації. Серед того всього часом ходять свині, які, здається, виконують функцію санітарів міста, бо їдять то все сміття. Але тоді свиней в Індії явно недостатньо, бо вони ну ніяк не справляться переробити продукти життєдіяльності мільярду індусів.

Це неможливо описати, які тут можуть бути нахабні та приставучі люди. Вело- та мото-рікші по десять хвилин можуть їхати біля вас та безсоромно вимагати, щоб ви до них сіли. Продавці сувенірів можуть ще довше чіплятися. Їх можна ігнорувати, ввічливо відмовитися чи обматюкати і послати до дідька — це все не дає жодного ефекту. Все рівно якийсь бомжівського вигляду індус буде іти біля вас та весь час противно приставати та пропонувати в нього щось купити. При цьому він ніби торгується сам з собою. Починаючи з 600рупій, з часом ціна може впасти до 60-ти.

" Hello! Sir, my friend. Just look. No buying, just looking. Very nice marble. Very beautiful. OK? Very cheap. Only 600 rupies. OK? Very nice just look....." через 10 хвилин, далі сам з собою, " OK? Only 100 rupies, just as for a friend. No profit for me, OK? Sir, very cheap. You w ill not find it anywhere in your country, Where are you from, Sir? OK? Very cheap. Very good investment. You will not loose your money. OK? Sir? Only 80 rupies....." Так дістають, що нема на то слів.

Та й вірити тут нікому не можна. Іноземців тут обдурюють на кожному кроці. Нам вже пропонували здати за гроші свою медичну страховку і взяти участь у афері з коштовним камінням (де ми нібито мали би заробити по 1000 євро кожен). Ну нас так просто не візьмеш...

Далі буде...

...а ось і далі.

А ще в Індії спекотно. По-справжньому. Всі туристичні путівники радять: "Краще не їдьте до Індії в липні". Але все треба перевіряти на власному досвіді. Перевірили. Виявилося, що путівники не брехали.

Тому ми тут пропиваємо багато грошей. Оскільки воду з крана пити не можна, то мусимо купувати воду в пляшках, пепсі, та в екстремальних ситуаціях, коли зовсім припікає, а навколо нема нічого рідкого, то й морозиво (скоріше морожену солодку воду). А пити потрібно багато. Те, що спека тут серйозна, відчуваєш по реакції організму на воду. Часто, як вип’єш чогось, то одразу тіло вкривається краплями, і вся вода вибігає потом. Так організм охолоджується, і без води йому було б зовсім важко.

Навіть коли п’єш дуже багато (літрами), то почуття спраги не минає. Часом так надудлишся, що ні в живіт, ні в шлунок вже не влізло би, але все-рівно хочеться пити ще.

Тут гаряче вдень, ввечері, вночі і зранку. Вночі, як спиш, навіть без спальника та наголяса, то все-одно потієш. Вентилятор в кімнаті помагає, але повністю не рятує. А на кімнати з кондиціонерами ми грошей не марнуємо. У нас чітко поставлені фінансові пріоритети. Насамперед (найважливіше) гроші ідуть на їжу, потім — на пересування та Інтернет, і аж потім — на всілякі захцянки, такі як житло.

Одне з найприємніших відчуттів є те, що навіть з нашим обмеженим бюджетом можемо собі дозволити купити фруктів більше, ніж ми можемо з’їсти. Всі розрахунки в Індії можна вести або в рупіях або в бананах. 1 банан = 1 рупія. 1 американський долар = 45 бананів. Але моя слабість — то манго. І нарешті мрія половини свідомого життя здійснилася в Делі. Кілограм найсоковитіших манго тут - 16 рупій.

Але купувати щось в Індії - то справжнє мистецтво. Доступне правда не всім. Якщо у вас не загоріла на сонці шкіра, бо ви тільки но з літака, або по ваших очах видно, що вам таки чогось сильно треба, то не вартує навіть і пробувати. Обдеруть вас, як липку. І на базарі, і в магазинах, і в готелях, і в квиткових касах, і, особливо, рікші. Лише засмагла шкіра, трохи потертий та брудний одяг, та вираз презирливої байдужості на обличчі дає шанс, що у вас впізнають не раз битого життям знавця Індії, і тоді продадуть щось за справжню, а не туристичну ціну.

З часом, шляхом проб та помилок, ти вивчаєш, що скільки мало би коштувати, і тоді, приходячи в магазин, найкраще не питати: "Скільки коштує?", а впевнено казати: "Я це куплю за стільки то". Якщо продавець бачить, що ви орієнтуєтесь, то ви виграли. Якщо ж він буде сумніватися, то нема на то ради - на вас чекає 5 хвилин торгу з непередбаченим результатом. Найпростіше в такій ситуації просто повернутися і піти геть. Тоді, найчастіше, продавець вас кличе назад, а то й біжить за вами, погоджуючись на все.

Обдурювати іноземців - це, здається, свята справа для кожного індуса. Тут часто є 10%-процентний податок в ресторанах (маленьким шрифтом в меню), податок в готелях, податок за кондиціонер (про які повідомляють вже коли ви виселяєтесь), необмежені комісійні тур-агентств (в залежності від вашої необізнаності), а рікші намагаються завезти вас туди, куди вам не треба (ще й за великі гроші, якщо ви тільки перші дні в країні). Вірити не можна нікому. Треба брати себе в руки та жорстко ставитися до інших людей. Тоді все гаразд. Наполегливість завжди перемагає.

Ми вже три дні в Делі, і почуваємо себе досвідченими. Принаймні, в порівнянні з деякими іншими білими, нас, здається, дурять мінімально. Хоча вчитися ще є багато чому. Ми ще зовсім не розбираємося в індійській їжі і не знаємо, де найкраще харчуватися. Любко ще так і не знайшов, де можна подивитися індійський фільм англійською мовою.

Та й взагалі бачили ми тільки малесеньку частинку Індії. Але треба рухатися далі. Вчора ми нарешті купили квитки на літак Калькутта-Бангкок на 22-ге липня. По дорозі до Калькутти заїдемо до Варанасі, де тече священна для всіх індусів річка Ганг, в якій вони щоранку омиваються. А десь перед 31-им липня маємо бути у Куалі Лумпур. Там нас чекатиме Сабріна (сподіваюся, наварить вареників на святкову вечерю) і також має прилетіти Юрі з Ланкастера. Так що, здається, що пригоди тільки починаються.

Андрій Бандрівський

16.07.04 Делі