Зараз я знаходжуся у поліцейському відділку, якщо ці чотири стіни, три ліжка, телевізор і настіж розчинені двері заслуговують такої назви. На одному із ліжок - я записую ці рядки у свій щоденник, на двох інших - несуть свою службу, одягнені у дуже навіть штатське, поліцаї. На решті я можу щось написати!

Учора вечором, на виході із Урумчі ми загубили Андрія, а сьогодні зранку розпрощалися із Любком. Домовилися зустрітись на півшляху до Лхаси у містечку Голмуд. Сьогодні гарно стопалось і я майже дістався за межі Суару, як   мене затримала поліція. Ці хлопці спочатку намагалися бути строгими зі мною, а подружилися ми після гри у "Крокодила" - я на жестах розповів їм всю свою історію. Здається їх не полишає думка, що я є англійським шпигуном, адже візу я відкривав в Лондоні, але наразі вони розслабилися.

За той час поки вони там щось вирішують, дозвольте висловити декілька думок з приводу цієї країни. На перший погляд тут все ніби-то не так як у нас, ніби-то не так, як на заході (ми і захід - це не зовсім одне і те ж). Але тепер мені здалось, що ця різниця лише у формі речей, у їх зовнішньому вигляді, тоді як суть, структура, система, є дуже подібними до західного взірця. (Щось мої поліцейські сваряться між собою). Візьмемо за приклад тутешні дорожні знаки - вони можуть відрізнятися за кольором, а за формою бути подібними до західних, малюнки на них інакші, але завжди зрозумілі і для нас. Їхні письмо, цифри і нотний стан відмінні від західних за змістом, але не за принципом, покладеним в їх основу. Осмілюсь те ж саме сказати і про соціальні інститути, економічну і, здавалось би таку оригінальну, політичну системи. Звісно вагомим чинником такої подібності є фактор глобалізації, але він сам по собі не пояснює, сказ!

Візьмемо, історичну "паралельність" розвитку культур сходу і заходу. Чи не слідує із цього, що соціальна еволюція "приречена" протікати певним визначеним шляхом? Обидва великі експерименти минулого сторіччя щодо свідомого впливу на природній шлях розвитку суспільства завершились - наш - крахом системи, китайський - поступовим поверненням до ринкових відносин, перебудовою системи. Хоча політичний устрій Китаю і залишається монопартійним, але механізм функціонування державної економіки все більше нагадує західний - виглядає на те, що це єдиний оптимальний механізм на даному історичному етапі розвитку суспільства.

Китай - високо розвинута країна. Сітка якісних (і платних - як на заході) автострад сягає навіть цих віддалених куточків, з котрих ми розпочали наше знайомство із Піднебесною імперією. Масштаби інженерних робіт, що їх било проведено при прокладенні автострад перевершують бачене мною на заході. Вздовж таких доріг, через кожні декілька десятків кілометрів зведено стрункі білі ретрансляційні вишки, що гармонічно вписуються у пейзаж. Кожен такий ретранслятор живиться автономно від невеличкої станції сонячних батарей. Раніше нам довелось проїжджати крізь поле вітряків вітрової електростанції, що протягнулось на кілометрів десять вздовж дороги і, мабуть, на стільки ж в шир. (Завітав іще один поліцейський і намагається мене розпитати. Пішов.)

Поруч із вищеназваними показниками високого технологічного розвитку країни тут знаходять місце і вкрай традиційні форми суспільного життя. Юрти кочівників розташовуються попід самими сонячними батареями. По узбіччю національної дороги неспішно править свій возик, а в нього впряжено віслюка, сивобородий дідусь у тюбетейці. По той бік дороги пасуться смішні азіатські бородаті верблюди. Деякі дорожні вказівники "прикрашені" відрубаними головами домашньої худоби. Обабіч дороги розділюють туші, промивають в струмку шкури. Hi-tek і традиції тут крокують у майбутнє пліч-о-пліч. Слова "схід" і "гармонія" є синонімами. (Я попросив їх принести мені щось поїсти - вони ще й до того декілька раз запитували, але на фоні загальної метушні мабуть забули).

Є правда іще один синонім сходові - "хаос". Тут курять майже всі чоловіки і роблять це де завгодно - у транспорті, в приміщеннях, і думаю що в кіно також. Недопалки там же і викидаються. Водії рахують, що якщо вони тисячі раз не посигналять у клаксон, то день пройшов дарма. Правил дорожнього руху не існує. Музику часто слухають дуже голосно і взагалі верещать, де тільки можливо. На кожному метрі здороваються з "білими", або ж намагаються якось услужити. Не раз на базарі, коли продавець нарешті усвідомлював, що я взагалі нічого не розумію по китайські, він, мало не з вигуком "еврика", брав до рук листок, записував на ньому зміст сказаного і гордо підіймав задоволені таким рішенням очі в очікуванні відповіді. Нажаль, тільки вид ієрогліфів мене мало чим міг втішити.

Пізніше підійшло дві жіночки, одна з котрих трошки говорила російською. Після чергових розпитувань, конвойний поліцмен відвів мене в найближчий ресторан.

Потім ми, разом з усією делегацією сіли у поліцейську машину і дісталися високого трьох - чи більше зіркового (за законом тільки у такі тут можна поселятись іноземцям) готелю, що своїм сяйвом засліплював і без того неонову центральну площу цього дивного міста. Мене поселили у двомісний номер в котрому були чайник і сервіз на столику, лампи настільні, насольні, напільні і торшери, кондиціонер, телевізор, телефон, дорогі меблі, ванна кімната зі всіма вигодами і чудовий вид на місто. Я не мушу платити за це все - воістину, гостинність цих країв не знає меж!

Декілька раз мене хвилювали своїми дзвінками дівчата, якщо я правильно розумію, - ті, що стояли біля входу у коротких спідницях. Мабуть трьох-чи-більше зірковий готель ще не знав такого позору: щоб якийсь зацофаний мандрівник у його номерах годину поспіль відпирав свої речі.

Вихором наступного дня я опинився у маленькому поліцейському вагончику, що стоїть на роздоріжжі посеред пустелі. До самих горизонтів тут більше нічого немає, але є ще двоє поліцейських, що обіцяють зловити для мене попутку аж до самої Лхаси. Звісно, це перебільшення з їх боку, але бодай би щось.

Як тільки я залишив автостраду, машин стало критично мало. Я порядно застряг у одному містечку - те, що тут на карті виглядає, як село, насправді може бути міліонним містом. Нарешті один добродушний монголець закинув мене на півсотні кілометрів далі - на це розгалуження. Один із поліцейських виявився його другом і тепер вони і справді зупиняють для мене усі машини, що так рідко проїжджають тут.

Майже увесь час, що ми є в Китаї, ми знаходимось на периметрі пустелі Гобі (редактору: перевірте, може Такла-макан?) - серед нескінченних кам’яних розсипів і мертвих гір. - Переважають відтінки сірого, бурого, червоного, та піщаного тонів - колористика місцевого пейзажу не є надто багатою, зате вельми експресивною. Щодо ліній, то тут переважають гострі кути і ламані лінії. Піску тут менше, ніж каміння, проте деякі дюни можуть сягати висоти у декілька сот метрів. Пересохлі русла сезонних рік утворюють якісь диявольські розмиви і каньйони на поверхні цієї мертвої землі. Рослинності тут майже немає.

Не може не дивувати той факт, що ареал розповсюдження такого ніжного виду, як Хомо Сапіенс, сягає навіть цих, здавалось би, абсолютно несприятливих для життя куточків планети. Тутешній пустельний клімат є дуже важким для людини - сухе повітря спричиняє швидке обезводнення організму. Без води тут гайки. Люди в містах носять марлеві пов’язки на обличчі, щоб не губити вологу разом із повітрям, що видихається. Кожен має при собі пляшку із водою.

Пройшла година і я вже на наступному поліцейському пості, що являє собою ніщо інше, як юрту на в’їзді у селище. Коли ми планували цю мандрівку, то явно недооцінили проблему мовного бар’єру. Вивідати що-небудь у цих людей, з їх, цілком відмінними від наших уявленнями, просто не є можливим. Мова, поведінка, логіка - різні на сході і на заході.

Так я собі думав, влаштовуючись на ночівлю у поліцейській юрті, як раптом, мій поліцейський, незважаючи на пізній час, зник і повернувся на своєму мотоциклі разом із дядечком, що цілком пристойно володіє англійською. Дядечко мав добру самоосвіту і я, в цікавій розмові із ним, нарешті дістав можливість втамувати свій інформаційний голод. Так, я дізнався, що в Суарі 80 відсотків населення – мусульмани, що, окрім Китайців і Югурів (здається так правильно вимовляється це слово), тут проживають Казахи, що останні дві національні меншини користуються арабським алфавітом і це саме вони ті 80 відсотків, що "почитають" Магомета, що 96 відсотків населення Китаю становлять народності Хан (власне китайці), котрі в свою чергу поділяються на 57 груп; що в китайському алфавіті існують сотні тисяч ієрогліфів і що грамотні люди розрізняють лише 3-4 тисячі із них, а для розуміння решти користуються словником, що в Арабському алфавіті, на противагу Китайському, всього 26 знаків; що моє прізвище на китайській означає "Золотий Кінь", що дорога, котру обрав Андрій, є надзвичайно розбитою... Стривайте, останнє здається важливо!

Бандрик, якщо ти дістанеш цього Листа, то знай, що ми чекатимемо на тебе у Лхасі. Хтось взагалі бачив Любка? Якщо що, то попередьте його, що усі поліцейські на його шляху попередженні про його пересування і готові допомогти.

Дорога безлюдна - одна - дві машини на годину. І знову поруч зі мною зупинилися поліцейські, переглянули паспорт, посадили у візок свого мотоциклу (при цьому вони троє всілися верхи на сам мотоцикл) і підкинули до найближчого поста, де вже дорожня поліція пообіцяла мені щось злапати. Цим чимось став маршрутний автобус - він їхав до міста, яке на Китайській звучить приблизно як "Калімор", а англійською - як "Голмуд". Останнє мало не стало причиною помилки, що могла позбавити мене компанії Любка і Андрія на невизначено довгий строк. Лише неймовірний збіг щасливих обставин завадив цьому відбутися.

Я пішки перетнув це місто, а коли ж вийшов на трасу, то порахував за доцільне пройти іще трохи, щоб втекти від надокучливого рою таксистів. На протязі 4 кілометрів свого шляху я стопив усі проїжджаючі вантажівки, але успіху у цій справі, нажаль, не досяг. Попереду майоріли бар’єри початку автостради, перед котрими стояв фургон, подібний до поліцейського. Коли я наблизився, то побачив у ньому військових.

В той же час під’їхав чорний автомобіль із трьома чоловіками. Один із них вийшов і доволі енергійно почав мені пояснювати, що тут не можна подорожувати таким чином, як це роблю я. Він повідомив, що Тібет, куди ця дорога веде, є закритою для іноземців зоною і єдиною можливістю потрапити туди є купівля спеціального туру (за ціну, що нас не влаштовувала - близько 250 USD). Ми це все знали, але я ніяк не очікував зустріти кордон іще при наближенні до самого Тібету.

Похмурі контррозвідники запросили мене до своєї машини і повезли назад у місто. Дорогою я поцікавився до якої служби вони належать (бо жодного ID вони не показали), намагався дізнатись їх імена, і можливо телефони, на випадок, якщо б мені довелось зіслатись на них дістаючи дозвіл, але у відповідях на всі ці запитання мені було тактично відмовлено. Також, мене попередили про серйозні наслідки незаконного проникнення у Тібет.

Ми під’їхали до CITS офісу - до одного із Центрів Міжнародного Туризму, що присутній у всіх більш-менш значних містах, і тут - о несподіванка! - я зустрів Любка. Виявилось, що Голмуд (Калімор) це і є місто нашої зустрічі, а не місто в 200 кілометрах попереду, про яке я собі думав. Цю зустріч було призначено на зовсім інший час і відбутись вона мусила у дещо іншому місці. Вона сталася цілком випадково і самі робіть висновки що до того якою була її імовірність у місті, за розмірами близькому до Львову. Подорожуючи, ви відчуваєте себе не більше ніж картою з п’ятимільярдної колоди у мудрованих пасьянсах Долі.

Любко встиг познайомитись із місцевим хлопцем, англійське ім’я котрого було Саймон. У нього ми заночували, а наступного ранку знову відвідали CITS. Тут нам іще раз повідомили, що єдиним можливим варіантом дістатися Тибету є купівля туру. Я настоював на контакті із організаціями, що могли би мати повноваження видавати спеціальний дозвіл, перелічивши поліцію, органи національної безпеки, місцеву і Тибетську влади, але єдине що нам на той момент вдалось роздобути, це адресу представництва Тибетської Туристичної Адміністрації. В адміністрації ми домовились до того, що завтра, себто у понеділок, вони при нас зв’яжуться із центральним офісом у Лхасі.

Більшу частину дня ми провели за Інтернетом. Доречі, у Китаї він дешевий і швидкий, а Інтернет-кафе знайти навіть у маленьких містечках не є проблемою. У домовлені години ми приходимо на місце зустрічі - Андрія поки що не чути і не видно. Останню звістку він прислав е-mailом вночі перед вчора, де повідомив,   що можливо прибуде до Голмуду сьогодні.

Я оціную наші шанси дістати спеціальний дозвіл, як мізерні. Ми мусимо використати усі легальні можливості перш ніж порушити закон. Інакше, з огляду на те, що іншого шляхи до Індії не існує, під загрозою уся наша експедиція. Ми знали про спеціальний статус Тибету і знали про перепустки. Тепер ця історія приймає збуджуючого, небезпечного відтінку. До зустрічі, любі друзі.

13.06.2004 Голмуд