У В’єнтьяні ми з Любком мали останній святковий обід разом. Після того ми вирішили розділитися. Я щодуху їхав на північ, а Любко лишався, щоб не поспішаючи сприйняти та переварити у голові нову для нас країну - Лаос. Було трохи сумно прощатися (хоч і не надовго), але не було на то ради. Та й в усьому нібито поганому завжди можна знайти щось нібито добре. Подорожуючи вдвох, де б ми не були, ми створювали навколо себе маленьку спільноту - таку собі маленьку Україну всередині іншої держави. Це давало відчуття психологічного комфорту та безпеки, але в той же час трохи обмежувало наші можливості до сприйняття іншого світу. Подорожуючи ж наодинці ти ніби повністю розчиняєшся у навколишньому суспільстві, що дає змогу його вивчити швидше та глибше. Але це все - ще не доведена теорія.

Лаос

Лаос я проскочив за один день. Тому вражень від нього залишилось небагато. Дуже сподобалися лаоські обличчя - їхня велика щира посмішка від вуха до вуха та від носа до підборіддя. З автостопом було не дуже. Лаос це - те що називають "нерозвинута країна" і машин, що рухаються між містами там майже нема. Треба було тішитися що хоч була більш-менш пристойна дорога яка вела з півдня від таїландського кордону на північ до китайського. Тож я рятувався автобусами, які на щастя виявилися доволі дешеві. Те що я бачив через вікно дозволяє припустити, що лаоська природа є надзвичайно гарна. На північ від В’єнтьяну тягнуться дуже незвичні гори - порепані скелясті вежі, що вкриті бурхливою тропічною рослинністю. Та й всюди - море неторканого людиною лісу в якому можна було би блукати місяцями. Але цього разу, проїхавши цілу добу в автобусах, я опинився у китайській провінції Юнань.

Виживання у Китаї

В Китаї, направду, дуже цікаво. Що не день то - пригода яку треба пережити. Можна декілька днів подорожувати так і не зустрівши людини, яка може хоч декілька слів сказати англійською (для коректності треба відмітити, що це стосується західного, південного та центрального Китаю, де нам випало щастя побувати). Спілкуватися приходиться на мигах, і - трохи тренування - і цього цілком вистачає для задоволення основних потреб: пересування у потрібному напрямку, харчування та проживання. Мені дуже став у пригоді папірчик - словничок з основними китайськими виразами. Як дуже треба щось пояснити, то знаходиш відповідний набір китайських ієрогліфів та показуєш на них пальцем. Також, як відчуваєш, що хтось тобі хоче сказати щось важливе, то даєш йому той словничок і він там пробує знайти те що мав на увазі.

Щоб зекономити час, що іде на безнадійні спроби порозумітися, вартує вивчити китайське слово „не розумію” (щось подібне на „тімбудонґ”). Бо інакше бажаючі побалакати з екзотичним гостем з закордону (яким був я) можуть довго пробувати різні методи розмови. Китай – величезна країна, і хоча там існує одна державна мова „мандарин”, буває, що неосвічені мешканці віддалених провінцій розмовляють лише на своєму діалекті чи своєю зовсім відмінною мовою, та не можуть порозумітися з гостями з інших місць. Тоді китайцям на допомогу приходить їхня дуже дивна, як для нас, та складна писемність. Де б китайці не жили та якою б мовою не розмовляли вони користуються спільною єдиною системою ієрогліфів та тому як бачать, що хтось не розуміє, що вони говорять, то вони одразу починають все писати на папірчику. Так вони часто ставилися до нас. Найменша підозра, що хтось з далеких країв може не розуміти китайської писемності не закрадалася до голови багатьох людей, яких ми зустрічали.

Щоб пересуватися Китаєм достатньо лише мати китайську мапу, але обов’язково в ієрогліфах. Хоча сам прочитати назв населених пунктів не можеш, але показуєш на потрібне місто пальцем і всі розуміють що саме туди тобі і треба. Дуже помагає, якщо запам’ятаєш хоча б перший ієрогліф з назви міста куди їдеш. Тоді можеш розрізняти на дорожніх знаках потрібний напрям та розуміти таблички на автобусах.

Наступне критичне для виживання вміння це замовити собі щось поїсти. Найбезпечніший варіант це зайти самому на кухню та показати пальцем на те що хочеш. Для прикладу, 100% надійний варіант, показуєш на помідори, яйця та рис і смачна страва тобі гарантована. Але китайська кухня дуже багата і тому пробувати там є що. Для цього потрібно експериментувати і там вже як пощастить. Часом отримуєш щось що зовсім не подобається, а часом натрапиш на незвідану раніше смакоту. Одного разу мої експерименти закінчилися тим, що я випадково замовив дві страви замість одної. Але це був по своєму приємний прорахунок.

З ночівлею в містах також може бути по різному. В Китаї є окремий вид готелів, які мають ліцензію на утримання іноземців, але вони - невиправдано дорогі. На щастя, готелі для місцевих є всюди, і їхня обслуга переважно не знає що на утримання гостей з закордону в них немає дозволу. Ціни можуть бути зовсім різні. Одного разу я жив в дорогому номері за 30 юань а іншого разу за 12 (1 US долар = 8.2 юань). Сніданку там ніде не пропонують, але всюди вам у кімнати принесуть великий термос кип’ятку.

Недалеко від міста Ченґду мені пощастило заночувати взагалі цікаво. Заїхавши в тупик місцевими автобусами я ввечері опинився на виїзді на платну дорогу. Тамтешня обслуга відчула відповідальність за мою долю та один дядько десь дві години стояв зі мною на трасі та пробував зупинити для мене автобус. Нічого в нього не вийшло, і як стемніло він запросив мене до них у службовий будинок ночувати. Там мене нагодували по самі вуха та завели в кімнату з душем та дали ліжко. Дуже хороші люди. І я знав китайською більше ніж вони англійською, тож ніякого спілкування в нас не вийшло - все на мигах.

Громадський транспорт

Оскільки швидкість подорожування автостопом у Китаї мене не задовольняла я перейшов на дуже розвинутий там громадський транспорт – автобуси та поїзди. В китайських автобусах, що ідуть на далекі відстані, цікаво те, що в них є не сидіння а двоповерхові ліжка. І якщо їхати кудись автобусом через ніч, то там можна пристойно виспатися. Але виявилося, що китайські поїзди швидші ніж автобуси, і, якщо подорожувати найнижчим (сидячим) класом, то вони ще й дешевші. Видається, що про добробут народу можна судити по тому як вони подорожують в поїздах у загальних вагонах. В Індії, це для нас було випробування на межі нестерпного. В Китаї ж це дуже пристойна подорож. Оскільки відстань була не мала – по Китаю треба було проїхати не одну тисячу кілометрів, то я мав досвід побувати у різноманітних поїздах. І там також бачив різні порядки. В менш цивілізованих районах та в поїздах на коротшу відстань часом може бути дуже брудно. Як для нас, то видається що відсутня будь-яка культура у людей. Все сміття у кидають під ноги або ж в кращому випадку через вікно, безсоромно плюють на підлогу та дуже багато хто курить. Все сміття численна обслуга поїзда періодично прибирає, і сервіс, загалом, дуже добрий. Дуже ввічливі та уважні провідники, у вагонах пропонують та продають їжу на напої. 

Я проводив у поїздах багато часу і оскільки ніхто не говорив англійською, то мені приходилося мовчати і як вже зовсім набридало, то хіба говорити подумки самому з собою. Дуже рідко траплялися люди (майже завжди діти - старшокласники) з поганою англійською. Але вони дуже тішилися нагоді познайомитися з іноземцем. Вони були надзвичайно гостинними, старалися чимось допомогти та пригостити. В першому ж поїзді один хлопака купив для мене просту страву. Потім, коли я чекав на поїзд, що мав відправлятися о третій ранку, інший хлопець (також школяр) складав мені компанію. Він мене завів до себе додому, гордо показав своїм батькам, і, що було корисно, трохи розповів мені про китайську музику. В Ланжоу на вокзалі в мене також знайшовся друг. Він зголосився мені допомогти купити квитки на поїзд, але все було не так просто. Це був період, коли китайські студенти їхали на навчання, і місць просто не було. Хлопака був дуже наполегливий та терплячий. Він повіз мене до інших кас, купив мені сніданок, завів на автобусну станцію, та допоміг знайти книжки англійською мовою. За останнє я йому був найбільше вдячний. Про те, щоб купити яку-небудь книжку, я мріяв вже декілька днів. Після декількох днів у поїздах, я прочитав усі інформаційні листочки, що мав, впевнився, що побалакати з місцевими людьми немає ніяких шансів, та почав переживати що самотність та розмови подумки сам з собою можуть негативно відбитися на моїй психіці. Тоді я вирішив будь-що купити щось почитати. Оскільки українською мовою книжок вони не видають, то я пробував знайти щось англійською. Декілька разів я намарно заходив у книжкові магазини, і тому, коли мій новий друг завів мене у місце де можна було вибрати десь з шести різних книжок, я неймовірно втішився. Це були книжки для китайців, які вивчають англійську мову. Пів сторінки було написано англійською, і пів сторінки переклад китайською. Це був просто подарунок долі. Я вибрав собі найгрубішу книжку („Червоне і чорне” Стендаля) та того дня вже більше ні про що не хвилювався. Хоча хвилюватися ще могло бути про що. Я стикнувся з дурними проблемами. Мені ніяк не хотіли продавати квиток на автобус. Це трохи нагадувало ситуацію в місті Голмуд, коли ми два дні пробували виїхати звідти в Тибет. Проблема в Ланжоу була того самого характеру. Звідти ходили прямі автобуси до Тибету, і всі автобусні станції були наповнені недоброзичливою обслугою, які дуже підозріло ставилися до іноземців. І хоч я їхав не в Тибет а на північний захід, мені все-рівно, видно на всілякий випадок, не хотіли давати квитка. Вже коли я майже здався, в мене знову знайшлися друзі. Китайські хлопець та дівчина виявили бажання мені допомогти. Енергії в них було аж з надлишком. Вони мене в черговий раз завезли на залізничну станцію, потім на ще одну автобусну, і вже коли я був готовий ночувати в місті, ми випадково знайшли ще одну автостанцію, де був автобус до Джіаюгуану, що на півдорозі до Урумчі (саме туди куди мені і треба було). Це було щастя. Цілу ніч я міг спокійно спати в автобусі та рухатися на захід – додому. Мої друзі також тішилися. Ми пішли на святкову вечерю та вони мене пригостили знаменитою місцевою стравою – зупою з локшиною та яловичиною. Я вже до того часу звик до всіляких несподіваних подарунків долі та до того що мене постійно пригощають. Серед мандрівників поширена таке повір’я. Якщо тобі по дорозі хтось допоможе, то це не страшно, що ти не можеш в той момент чим-небудь відплатити. Те добро, яке роблять для тебе, колись обов’язково віддячиться тим хто його чинить.

Там, де починається велика китайська стіна

Наступного ранку я опинився у містечку Джіаюґуан, і, волею долі, це виявилося знамените на весь Китай місце, бо там починалася велика китайська стіна. Поїзд в мене був аж увечері, тож я мав достатньо часу щоб роздивитися навколо. За п’ять кілометрів на захід від міста знаходилася маленька фортеця „Укріплення Джіаюґуан”. Це був один з важливих стратегічних пунктів побудований ще за династії Мінь у 1372 році. Укріплення, яке слугувало найзахіднішим проходом крізь китайську стіну було амбіційно назване „Перший та найвеличніший прохід попід небом” і воно знаходиться у найвужчому місці долини між двома гірськими масивами. Тому „Прохід Джіаюґуан” був єдиним шляхом яким можна було проникнути у Китай з заходу, і через нього пролягав старовинний шовковий шлях. Укріплення має форму трапеції і воно обнесено 11-тиметровою стіною периметром 733 метрів. Зі сходу та з заходу є ворота, зайшовши у які ви побачите що всередині є ще одна стіна. Загалом, фортеця складається з трьох оборонних ліній. З півдня та з півночі до неї примикає велика китайська стіна.

Сьогодні „Прохід Джіаюґуан” є музеєм, який щодня відвідують численні туристичні групи китайців. Це укріплення збереглося найкраще зі всіх інших військових фортець-проходів розташованих вздовж китайської стіни. Можливо, це тому, що знаходиться воно серед пустелі та руйнувати його не дуже було кому. Стіна поблизу укріплення гармонійно зливається з навколишньою пусткою. Вона ніби виліплена з піску та лише віддалено нагадує величну кам’яну споруду яка є далі на сході.

Урумчі – прорив цивілізації на захід

Наступного ранку я приїхав до Урумчі - столиці округу Шіньян. Це була особлива подія, тому що це вже вдруге я опинився у цьому місті. В Урумчі ми зупинялися два з половиною місяці тому – по дорозі до Тибету і зараз воно сприймалося як дуже близьке місце до дому. Вистоявши годину в черзі я купив квиток на поїзд до кордону. Поїзд відправлявся пізно ввечері, і в мене був майже цілий день щоб погуляти по місту. Останній день погуляти по Китаю.
Через те, що я приїхав зі сходу, перше що я усвідомив це те, що Урумчі знаходиться далеко на заході Китаю. Оскільки весь величезний Китай налаштовує свої годинники на Пекінський час, тоді, коли в Пекіні середина дня, в Урумчі сонце ще низько над горизонтом. Тому в 11тій годині було відчуття, що насправді мав би бути ранній ранок. Це відчуття мене також, однозначно, тішило. Це було доказом того що після минулої ночі в поїзді я опинився суттєво ближче до України.

Цього разу Урумчі мені сподобалося більше. Воно виглядало живішим та гарнішим містом. Частково це тому, що була гарна погода, а частково тому, що мені вже ні про що не треба було турбуватися і я міг просто насолоджуватися прогулянкою. Урумчі це – велике та амбіційне місто, що ще й активно розвивається та розбудовується. Урумчі це – центр – найбільше місто в радіусі майже 2000 кілометрів через яке китайський уряд спрямовує всі зусилля на освоєння колись майже мертвої пустелі та колись безнадійно відсталого заходу. В Урумчі багато високих блискучих будинків, море банків, і весь центр це – величезний та бурхливий торговий центр. Там є море магазинів, здається, там є представництва всіх відомих дизайнерів та фірм, що виробляють одяг. Все гарно та сучасно. До речі, найцікавіша новинка яку я зустрів це була автоматична мильничка в ресторані швидкої їжі (дуже подібного до Макдональдса). Підставляєш руку – і звідти ллється мило. От це так придумали!

Найнеприємніше, що зі мною відбувалося того дня це те, що я витратив дуже багато часу та зусиль на те, щоб зняти гроші з банківської картки. Як і багато чого в Китаї, все в них організовано в першу чергу для самих китайців. І всі банки та банкомати без жодного співчуття не приймали обидві мої міжнародні, але не китайські, карточки. Аж після того, як я втретє прийшов в головне відділення головного китайського банку та наполегливо окупував одне з віконечок, вони таки після довгих роздумів та телефонних дзвінків знайшли спосіб, як видати мені мої юані.

До кордону

На вокзалі зі мною вже почала знайомитися якась напів-англомовна китайська дівчина, як підійшов ще один дядько. Виявилося – киргиз, що працює в Китаї. Він їхав тим самим поїздом що і я, і був дуже хорошим дядьком – пригостив мене українськими цукерками. Я і з’їв цілу коробку. На тому далекому сході де ми подорожували шоколаду або не було взагалі, або він був дуже дорогий. Та й усі їхні солодощі були переважно не для нашого європейського смаку. Тому коробка українських цукерок була майже найомріянішим подарунком долі. Мандрівка в поїзді (остання ніч у Китаї) пройшла просто чудово. Я познайомився з групою приємних китайських студентів і ми до третьої ранку забавлялися. Лише деякі з них лише трішки могли балакати англійською, але це майже не було завадою. Ми розгадували карточні фокуси та головоломки, а потім навідь пробували співати. Я виїхав з Китаю з найкращими враженнями про їхніх людей, і це враження вже ніщо не могло зіпсувати.

Кордон „Дружба”, куди я прибув, є маленьким будинком серед пустелі. Це лише формально Китай. Порядки тут панують вже зовсім інші. І люди тут були зовсім інші. Людей, які хотіли перетинати кордон, майже не було, і ніхто нікуди не спішив. Цивілізація до цього забутого куточка ще не докотилася. Десь з дві години я чекав невідомо на що, і потім в мене почали вимагати хабара (100 юаней за перетин кордону). Але я їм не дав. Про це вже колись писав ще один член нашої експедиції – Ігор Маркін. Треба тим бовдурам-хабарникам впевнено пояснювати, що вони неправі, і ні в якому разі не потрібно нічого платити. Як тільки вони бачать, що з тобою в них будуть лише неприємності, вони одразу відчіпляються і вже, згідно правил, культурно бажають щасливої дороги.

Андрій Бандрівський

Найщиріша подяка тим хто нас підтримали: НТОН mobile, Союз українців у Великій Британії, магазин туристичного спорядження „Команчеро”, Галінстрах, та Львівська Пивоварня