Наступного ранку я повернувся у Покхару. Того ж дня влаштував усі свої справи з Інтернетом і фотками, довідався про автобуси до Індійського кордону і, коли ввечері повернувся до готелю, то з превеликою радістю зустрів у своєму номері Любка і Андрія. Я вже було залишив усяку надію їх знову побачити аж до самого Львова. Виявляється, що вони також, з двосторонньої на те згоди, залишили Геннадія та Оксану на гарячих джерелах і поспішили до Покхари. Той вечір ми іще провели разом, а зранку я покинув Покхару мабуть, що назавжди, а приятелів, мабуть що таки цього разу надовго.

Тут дозвольте мені будь-ласка зробити невеличкий відступ. Коли того вечора ми разом із хлопцями пішли на Інтернет, я із здивуванням знайшов на сайті свою статтю, що тільки но відправив того ж дня зранку. Стаття була перекладена з латиниці на кирилицю і відкоректована, і це не вперше! Шановне панство можливо не знають, що одним із авторів нашого сайту http://east04.vbk.org.ua є Тарас ( taras @vbk.org.ua ) він же і є тією людиною, котра фактично безкорисно виконує найбільше роботи задля того, щоб цей проект в усіх його подробицях донести до панства. Тарасе, я не можу тут не висловити щирої і глибокої подяки за таку турботу про нас. Ти забезпечуєш нам чи не єдиний зв’язок із оточуючим світом. Маю відчуття, ніби нас подорожує четверо, ти завжди поруч.

На виході із Покхари одразу ж зупинився автобус до Бхіарохави - міста майже на Індійському кордоні. Водій мене одразу ж попередив, що автобус повільний, себто маршрутний (є ще і швидкі, туристичні). Але темперамент водія, мені прийшовся до вподоби за усі 6 годин подорожі нас обігнали лише мотоцикл і швидка. Я як завжди зайняв дах - мене там ніхто не тривожив, окрім хіба що грози в самому кінці - довелося таки злізти. Автобус кружляв вічними гірськими серпантинами, я лежав на спині дивився на високі лісисті вершечки гір і розмірковував про своє нехай часом непутнє, зате сповнене пригод життя. Ми самі собі пишемо твір, героями котрого нам бути. Хінду кажуть, що це життя - це все ілюзія, так звана - майя і що не слід до неї надто прив’язуватися. Але я так люблю лінії пейзажів і обожнюю лінії жіночого тіла! Буддисти кажуть, що не слід слідувати своїм бажанням, а я так хочу цих, усе ж таки іще нових вражень! Я люблю і хочу нових жіночих дотиків, нового ризику, нового пізнання, нових досягнень - і нехай це все в кінці виявиться ілюзією - я все рівно тоді зможу вигукнути: якою захоплюючою ця гра була! Так, я пропагую жадність до життя, до кожного його дня. Адже буде сумно, якщо в кінці виявиться, що ці дні - це все, що у нас було.

О четвертій годині дня ми приїхали на кінцеву зупинку (до речі, ціна була 240 рупій). У мене іще залишалось 100 рупій грошей і три з половиною години часу до закриття кордону (це стається о 19.30). Тоді я іще наважився заскочити у містечко Лумбіні, за 20 км. В бік від головної дороги. Це місце славне тим, що тут народився Будда. І не соромно Непальцям? Вже 2500 років пройшло, а вони так і не можуть його привести до порядку! Це типу великий парк, у якому розташовані храми чи не усіх буддистських громад світу починаючи від майнманської, закінчуючи французькою. Все б було дуже навіть мило, якщо б цей парк не був уздовж і упоперек перекопаний, що вони тут шукають? Чи не істину випадково?

Коли я повернувся до Бхіарахави, то швиденько крикнув рікшу до кордону, що до нього залишалося 4 км. Цей розумник завіз мене спочатку у центр міста, я у таких ситуаціях вже навіть не вимовляю поганих слів, потім наздогнав і повіз таки у вірному керунку, але довіз лише до автостанції, що зрештою мене також влаштовувало.

Я вручив йому 10 рупій заміст обіцяних 25 - нєфіг кивати головою, якщо не розумієш, що тобі кажуть. На автостанції осідлав зверху старий радянський бобік, що вони тут ходять до кордону всього за 6 рупій. В кузов піді мною забилося, без перебільшення, чоловік 20.

Покинувши його я опинився на дуже людній базарній вуличці...

...Я потрапив на якусь дуже людну базарну вулицю - сказали, що кордон десь там. Пройшовши вздовж неї метрів 500, я якимось чином відчув, що опинився у Індії. Стривайте, але ж мені був потрібен принаймні штамп у паспорті! Я повернувся назад до місця, де стояли військові (в Непалі вони усюди) і спитався де є Imigration Office - він виявився захованим поміж лотків з продуктами. Там відпочивали декілька службовців. Я ввічливо вручив їм свій паспорт, на що вони відповіли щось типу: "о ні, любий друже, тобі спочатку у Непальський Imigration Office ". Я залишив у них свої речі швиденько побіг у непальський, загрузив мужиків - ті швиденько все владнали і мерщій повернувся назад. Вирік пару компліментів індусам - ті навіть сушену коноплю у клапані мого рюкзака не стали перевіряти. До речі, вона вже здається достатньо підсохла. Шановні читачі, нагадайте мені будь-ласка, щоб я випадково в Іран із нею не в’їхав - там за наркотики смертна кара.

Таким чином я опинився у цій славній країні - Індії. На той момент часу мій бюджет становив 19 Непальських рупій (1/4 USD)і кредитну картку, на рахунок валідності котрої у цій країні я не був упевнений. Я дійшов до автостанції і майже без надії почав розповідати водіям, що нажаль не зможу повністю оплатити проїзд і здається таки домовився. Коли ж я вмостився у автобусі, то як завжди, виявилось, що дядьки тільки претендували на знання англійської і вид моїх 19 непальських їх далеко не порадував.

І лише коли я обізвав усіх бастардами, зі злістю вирвав свій рюкзак із багажного відділення, послав подалі той час же налетівших рікш, водій поцікавився : "what's your problem, sir?" Я іще раз розповів все йому, на що він відповів, щоб я сідав у автобус. Вибиванням грошей, тут як у інших азіатських країнах займається спеціальна "каральна група" - кондуктор і зазивали. Мабуть охочих не платити тут немало. Водій до того і не має жодного відношення.

Так о 21.30 за індійським часом я дістався міста Бракхапур. Так виглядає на те, що я си троха врокинролив за сьогодні - і сам не сподівався, що так далеко дістануся.

Слід було вирішити ряд проблем: дістати гроші, влаштуватися на ночівлю, або на транспорт до Дейлі. Перші півтора десятка респондентів на моє питання "чи є у місті банк?" відповіли негативно. Думаю, що їм слід вивчити фразу "i don't speak enaglish", або ж принаймні слово "відвали". Врешті решт один приїжджий англомовний індус домовився за мене із рікшою і той інтелектуал повіз мене повз чисельні банки і банкомати до якогось свого, сакрального. Я мовчав - екскурсія містом зрештою мені була на руку, а грошей він дістане не більше, ніж заслужив. Щось спробувати пояснити - марна справа. Звісно можна було заверещати, минаючи черговий банк, немов на тебе наїхав білаз, але думаю він однаково би не зрозумів. В кінці він наблизився до поліцейського з фузеєю часів колоніальних воєн (а більшість із них ходять із бамбуковими патиками) і спитався того про банкомати.

І от я (о Вішну,Шіва, Калі і всі інші!) стою перед цим олтарем західної віри. Цей негідник доволі довго розмірковував, чи то видати мені запрошені 5000 рупій (100 баксів), чи то заставити жебрати, як і усі тут. Врешті Верховний Англійській Банк Вирішив наразі ще не позбавляти мене життя і от ми з рікшою їдемо закуповувати фрукти - нарешті я від’їмся за попередні два тижня! Бо маю фігуру, як дівчата після шейпінгу - аж не солідно якось.

Слова   Індія і культурний шок, якщо ви європеєць, нехай навіть такий східний, як я, завжди слідують поруч. Не будемо далеко ходити - я знаходжусь на вокзалі міста Х. - навколо суцільний бруд і антисанітарія. Навколо купа народу і більша частина цього люду вмостилась   прямо на бетонній підлозі перону. Чоловіки справляють   свої природні потреби під потяг - запах стоїть відповідний.   Пероном розгулює корова, тут же, перепрошую, і гадить. Я спостерігаю, як якийсь Брахман пальцем розмазує по підлозі якусь рідину, явно фізіологічного походження. По цим же захарканих і запісяних підлогам повзають абсолютно безстрашний щур і пара дворічних дітей. Люди сплять на собаках, собаки на людях. Двоє псів виривають щось підозріле із пащі одне в одного. Безліч хворих на шкірні захворювання, прокажені, люди-скелети.   Безліч огидних комах. Уявіть   собі, що на ваше, нехай і східно-, але усе ж таки європейське, незаймане тіло регулярно десантують величезні таргани, часом вони проникають попід вільний одяг, мило полоскотавши вас своїми швидкими ніжками. Впевнений, що і до цього скоро звикнеться, але перше враження незабутнє. Приїжджайте.

На Делі того вечора йшли (чи то залишились) тільки вагони третього класу. Я очікував помийної бочки, що у них в середньовіччя провозили через місто засуджених, але пройшов просто брудний потяг. Ок, надзвичайно брудний потяг , говорячи (східно-) європейською. Заміст   віконних шибок у нього були ставні і грати, заміст   ліжок – дерев’яні лави, на верхніх, суто вантажних поличках також спали люди, туалет (він був!), з вашого дозволу, я не описуватиму. Планування вагону загалом було дещо подібне до нашого плацкарту. Я зайняв два мокрі від дощу, що тривалий час поливав їх крізь відкрите вікно, бокові місця. Відкидного, як це буває у нас, між ними не було    я поставив на його місці рюкзак, а зверху це все застелив килимком і таким чином мав змогу більш-менш повноцінно виспатися в ночі.

Я раніше несправедливо назвав Китай словами Андруховича, що він приписував Індії:   велике і німе ніщо. Юрко, виглядає на те, що Індія є великим і дуже галасливим нічим. Сьогодні велич її колишньої культури, її унікальних філософій, її забутої естетики, її санскриту завалена руїнами бруду, бідності і жебрацтва.

Ок, все бачене мною до того було лише прелюдією до побаченого у Делі. Це не місто - це стихія. У ній слід навчитись плавати, інакше - не можливо. Нескінченні ріки людей , рікш, мотоциклів, стікаються і розтікаються, перемішуються, але завжди рухаються. Щоб вижити. Цей, у міру агресивний і в міру роздратований натовп, якось захоплює, нав’язує свій ритм, як це завжди бува у тісних столицях.

Я вже два дня не бачив жодного приїжджого - навколо лише індуси і це те, чого я прагнув. Власне, цьому посприяв ще і той факт, що мій поїзд прийшов на станцію Old Delhi - у справжнє місто, а не в райони для багатих і туристів - New Delhi.

Те, що я один у цьому чужому натовпі дає мені змогу глибше зосередитись і відчути його суть. Будь-яка частинка батьківщини поруч завадила би цьому, одне б сказане українське слово усе б зіпсувало. Мені подобається бути загубленим у океані абсолютно чужих людей, подобається намагатись зрозуміти їх.

Одразу зі станції я пройшов якісь півкілометра вузькими та брудними базарними вуличками і наткнувся на такий же брудний готель. Власник запросив ціну 250 рупій за ніч, я запропонував 100 (2 USD). Вони таки погодились на мою ціну, наздогнавши уже на вулиці. Посилився я в одній тісній і брудній (далі я цього слова не писатиму, але можете завжди мати його на увазі, коли йдеться про Делі) кімнаті, але зате із кондиціонером, вентилятором і душем, що є немало важливим у цій сорокаградусній вологій і липкій спеці. Безпосередньо перед готелем розкинувся невеличкий базар, якщо його так можна назвати, беручи до уваги той факт, що все це місто є суцільним базаром. Тут можна за пів-долара купити ананас, або скажімо п’ять манго, або ж двадцять бананів.

Вечері людська ріка принесла мене до Червоного Форту, а на зворотному шляху до храму Gurudwara Sis   Ganj   Sahib. Тут мене розули, забравши черевики у гардероб, заставили омити ноги у загальній на то калюжі, пов’язали голову хустиною, чи то банданою оранжевого кольору і завели у велику, світлу і простору залу, де проходило богослужіння із тамтамами і співами. По середині зали можна було сісти на підлогу, а довкола можна було рухатися тільки за годинниковою стрілкою.

Наступного дня я знову занурився у людську ріку. Вони усе ж таки бачать, що я чужак - тут навіть собаки гавкають на мене. Чужак, а значить багатий, по їх мірках, отож вони намагаються услужити тобі як можуть: загороджують шлях пропонуючи дешеві товари; слідують поруч, намагаючись підвезти; хтось тиче прямо мені у ніс пластиковими зміями, що дуже схожі на справжніх; чудернацькі розмальовані діти із тамтамами просять гроші за свою клоунаду, важкі хворі - на те щоб прожити іще трошки. І вічні окрили, дзвінки, гудки, тарахкотіння двигунів. Кожна частинка цієї текучої матерії прагне вижити буд-якою ціною і все тут робиться лише за для цієї єдиної цілі. Щоб тут не потонути ви мусите плисти достатньо швидко і не зважати на жодні перешкоди. Щоб не забути про те, що і ви мусите вижити у цій грі.

Так я дістався пакистанського посольства. Те, що я там дізнався звучало не надто втішно для мене: ціна візи - 85 USD, робиться мінімум два робочих дні і потребує рекомендаційного листа із українського посольства. Була п’ятниця а і за рекомендаційним листом я не встигав. Я також дізнався про рейси Аерофлоту в Москву і Киргистан Airlines в Бішкек - ціни обидвох були більш-менш прийнятними. Звісно такий варіант позбавляє читачів вражень від відвідин Пакистану Ірану та Вірменії - саме такими були мої останні плани. Окрім всього Вік по ICQ мені повідомив, що у Криму от-от почнеться щорічна спелеошкола, на котрій я мрію побувати цього літа. Мабуть, що останнє усе ж таки грає на користь Бішкеку, звідки я мерщій би попрямував у Крим.