У 2000 році в мене така сама ситуація сталася не тільки літом а і взимку. В період з 1-го січня десь до середини березня я відсидів в Карпатах понад 30 днів. На лижах в походах, на таборах. Одним словом ішло активне студентсько-туристичне життя.

Одним з таких етапів мого туристичного життя варто відзначити знайомство з Андрієм Бандрівським на той головою Студентського товариства ЛНУ (тоді було ще ЛДУ). Ми познайомились на   акціях братства і особливо не переймалися тим що знайомі. Я знав що він ходить в Карпати, він знав що я ходжу, але разом ми ніколи в Карпати не ходили.

Першою такою мандрівкою став лещатарський табір на Плішці (хатинка в урочищі Плішка недалеко від Тисовця). Ідеєю табору бул жити в хатинці яка знаходиться за декілька кілометрів від будь якої цивілізації високо в горах, які засипані снігом, самим харчуватися і кожного дня ходити на Тисовець (де на той час були безкоштовні підйомники від сторони хатинки) Отож мало бути повна халява, тобто те, що студенти люблять найбільше. Але не тут то було. Ми трішки не розрахували що природа до дуже примхлива пані і вміє викидати гарні коники. Відповідно до хатинки до якої кілометрів з 10 ми добиралися десь до годинки 7-ї вечора. Ми не врахували що у лісі сніг був десь так по пояс. А якщо врахувати що крім натовських спальників і особистих речей ми також несли лижне спорядження. Отож ввечері прийшовши в хатинку ми були вже ніякі. І на по дрова ні по воду ніхто не хотів іти. Андрій єдиний хто зголосився на такий подвиг як сходити по воду до джерела. В хатинці ми знайшли одне полінце яке покололи на маленькі трісочки і на тих трісочках підігріли воду десь так до градусів 50 в закрученій військовій флязі. Ту воду ми розвели з якимось варенням і випила замість гарячого чаю. Наступний день ми збирали дрова і до Тисовця так і не добралися. У третій день практично усім (крім Андрія) потрібно було по різних причинах до Львова. Відповідно я з Денисом Процем забравши всі наші речі поїхали на лижах на Тисовець з надією хоч один день повозитися на лижах, решта людей пішли зворотнім шляхом назад. Андрій лишився чекати в хатинці другу групу яка мала під’їхати найближчим часом. З Денисом ми трішки застрягли в величезних снігах під Тисовцем і змогли до братися до підйомника десь так на годинку 6-ту вечора (на той час він вже був виключений). На ніч ми попросилися до бугельщика що жив на горі. І зранку вирушили до Львова (з запізненням). Мандрівка вдалася хоча не так як ми планували, однак нам на лижах так і не вдалося поїздити. Але....

...але це був старт нашого початкового знайомства з Андрієм. Після цієї мандрівки почалися великі плани і наші спільні звершення.

Наступною дуже вдалою мандрівкою був   підйом на Великий Верх (що біля Воловця) 3-5 березня 2000 року. Ця мандрівка практично і є початком нашої великої туристичної діяльності.

Почалося все досить цікаво, на Глибокій (офіс студентського братства) повішалося оголошення що організовується крута мандрівка на Великий Верх і подібні приготування. Виїзд був запланований на четвер десь так годинку 11-ту вечора.   Але в середу зголосилося тільки 2-є людей: я і Андрій. У четвер під вечір я вирішив подзвонити до Олі Маланюк (2 тижні перед тим вона була провідником мого гуртка з Пласту на синю хатку в Либохору) от я і вирішив запропонувати їй їхати разом з нами. Як не дивно, але вона погодилась, щоправда сказала, що прийдеться знову дівчат просити щоб вони подзвонили на роботу і сказали, що Оля захворіла. Ввечері під проливним дощем (у Львові було десь градусів 15 вище нуля) ми з лижами і рюкзаками прибігли на вокзал втрьох. На табло побачили що поїзд Київ-Чоп відправляється з 25 колії (запасна ззаду вокзалу). Знайшовши ту 25-ту колію, ми пішли шукати наш 21 загальний вагон в кінці поїзда. 21-шого вагону ми не знайшли щоправда знайшли 23 (теж загальний) ну і провідник каже: “Ви залізайте а там ми розберемося, може якийсь не той квиток дали”. Ми і починаємо залазити і тут Андрія осіняє думка спитатися куди ж цей поїзд їде. І виявилося що цей поїзд (Чоп-Київ) іде до Києва а не до Чопу. А поїзд Київ-Чоп знаходиться на 3-му пероні. Тут нас осінило що до відправки нашого поїзда залишилось 2 хв. Ми швиденько з рюкзаками і лижами бігом від кінця до середини поїзда де знаходиться підземний перехід до 3-го перону, знайшли наш поїзд і бігом знову на кінець шукати наш 21 вагон. Ледве встигли вскочити в вагон як він рушив. Так і почалася наша подорож.

У Воловці нас чекала купа приємних несподіванок. Прибули ми туди о 3-й ночі, вийшли на перон і були дуже приємно здивовані погодою. На відміну від львівської погоди нас чекало зоряне небо і маленький морозець (градусів так з 2-3). Підтягнувши рюкзаки і запхавши лижі як антени до наших плецаків ми почали підйом на Великий Верх. Про шлях ми не переживали тому що дорога на Плай (там знаходиться метеостанція) завжди втрамбований. Туди двічі на тиждень їздить всюдихід з новою зміною метеорологів і харчів для них. Час від часу робили зупинки, але оскільки група була дуже маленькою (3 особи), то швидкість була досить великою. Щоправда Оля розказує як вона рятувалася славнозвісними вафельками. Це виглядало так. Ми ішли досить потужним темпом, і Оля коли змучувалась так остаточно, то пропонувала Андрієві зупинитися і перекусити вафельок. Андрій і я радо згоджувались на цю пропозицію, а Оля за то час відпочивала. Підйом ішов досить швидко і при виході з лісу нас чекав інший приємний сюрприз, на хребті практично не було вітру, а небо потрошки світліло і хмаринок не було взагалі. Прогнозувався дуже хороший сонячний день, що не могло радувати.

Піднімаючись на вершину Плаю, ми очікували побачити схід сонця з за Горган (погода це позволяла). Трішки не піднявшись до вершини нас застав схід сонця. Краса яку дуже важко описати, коли навколо себе на сотні кілометрів видно засніжені гори і в розрізі між якимись з них проривається сонечко. Це запам’ятовується на все життя.

Зустрівши сонечко ми вирішили продовжити шлях. І досить швидко були на метеостанції і   були дуже приємно здивованими коли на вершині Плаю побачили лише бетонні плити і залишки від метеостанції які стирчали з під снігу. Підійшовши до головного будинку ми побачили підземний хід який ішов до дверей будинку. Заходити в будинок було як спускатися в якийсь бункер. Там ти зустріли приємного дядечка метеоролога який був теж приємно здивований побачивши нас. Він запропонував нам випити чаю. І ми трішки перекимарили і погрілися всередині. Далі нічого не залишалося як продовжувати шлях і підніматися на Великий Верх.

 

Сонечко гріло, на небі не було видно жодної хмаринки, а нас задувала снігова хуртовина. З приходом дня появився і вітер, відповідно як ми йшли по хребту то нас просто зносило і засипало снігом який видувало з долини. Ми вирішили що на сам Великий Верх нам не піднятися, то ми вирішили траверснути саму гору і далі продовжити спуск вже в сторону села Подобовець. Для проходження обледенілого траверсу ми вирішили зв’язатися шнурком який був у нас. Щоправда він виявився досить маленьким і відстань мін нами була не більше ніж метр, але крок в крок ми впевнено просувалися по траверсу. Час від часу хтось послизався,   а решта двоє намагалися його втримати. Одного разу Андрій так конкретно послизнувся і поїхав, Оля героїчна стала його тримати, але то тривало недовго, вона теж не витримала і поїхала вниз по схилу. Я, який ішов позаду, теж було мало не поїхав, але ми все таки втримались. Якби зірватися на такому траверсі, то можна збирати себе десь так кілометром нижче.

Після успішного переходу траверсу   ми вибрались на сусідній гребінь і надалі наша дорога пролягала лише вниз. Я з Андрієм вдягнули лижі і почали спуск. Олю ми не могли лишити посеред хребта, тому спускалися досить повільно. Часами я намагався поставити її до себе на лижі і провезти хоч пологі ділянки, але переважно це закінчувалось тим, що ми набирали швидкість не справлялися з керуванням   весело падали в кучугуру снігу. Причиною цього була наші великі габарити, тобто на плечах я мав повне зимове спорядження, і Оля також мала свій немалий рюкзак. Відповідно ми нічого майже не бачили і в наша маса була значною, що досить утруднювало керування. Але добравшись до підйомника в Подобовці ми вже з полегшенням спустилися до села і знайшли хатку для ночівлі. Оля як спустилася то могла викручувати з своїх черевиків воду. Хоч і прибули ми у Подобовець близько обіду, але возитися ми вже не пішли (далася взнати неспана попередня ніч і складна мандрівка).

На наступний день ми вирішили сходити на водоспад Шипіт де скупалися (щоправда до поясу). Далі ми просто возилися на лижах ще 2 дні і в неділю ввечері вирушили до Львова. Вражень було купа. Зустріти схід сонця на хребті і бачити як сонечко піднімається з за Горган – таке не забувається ніколи.